Соціальна згуртованість не з'являється лише завдяки заявам про єдність. Вона формується завдяки механізмам, навичкам та інституціям, які допомагають суспільству долати розбіжності, реагувати на напруження та спільно ухвалювати справедливі рішення.В Україні саме поняття «діалог» потребує особливо уважного пояснення. Іноді його сприймають як евфемізм для поступок державі-агресору, тому цілком зрозуміло, що українське суспільство гостро реагує на такі формулювання.Однак тут важливо розрізняти дві речі. Діалог як інструмент зовнішньої політики - це одне. Діалог усередині країни, як здатність громад вирішувати суперечки, відновлювати довіру та разом знаходити рішення - зовсім інше. Саме такому діалогу варто приділяти більше уваги в процесі відновлення та відбудови України.Згуртованість формується на практиціКонфлікти існують у кожному суспільстві. Стійкість залежить від того, чи мають люди надійні та конструктивні способи їх вирішувати. Коли такі механізми працюють, розбіжності можуть допомагати знаходити кращі рішення. Коли їх немає, невирішені проблеми накопичуються і з часом можуть лише поглиблюватися.Від початку повномасштабного вторгнення Росії українське суспільство продемонструвало надзвичайну солідарність. Визнання внутрішніх суперечностей, які поступово виникають, не послаблює цю єдність. Навпаки, воно дає громадам можливість реагувати на них до того, як вони переростуть у глибші розбіжності.Деякі з цих суперечностей уже помітні. Досвід війни для кожного був різним: хтось виїхав за кордон або був змушений переїхати в інший регіон України, хтось служить у війську, доглядає близьких, втратив дім чи рідних або роками живе під обстрілами. Громади, які прийняли переселенців, відчувають додаткове навантаження на житло, ринок праці та державні послуги. Ветерани повертаються до цивільного життя, а громади мають враховувати нові потреби та очікування. Особливої уваги потребують і питання мови, ідентичності та відчуття приналежності.Ці виклики не свідчать про слабкість українського суспільства. Вони є наслідком досвіду війни надзвичайного масштабу та інтенсивності. Наше завдання забезпечити людям безпечні, справедливі та надійні способи говорити про ці питання й знаходити рішення.У своїй роботі, зокрема під час поїздок до прифронтових і постраждалих від війни громад, а також громад, які приймають переселенців, я неодноразово помічала кілька закономірностей.По-перше, проблема, яку ми бачимо на поверхні, часто не є справжньою причиною конфлікту. Суперечка, яка начебто стосується допомоги чи ресурсів, може насправді бути пов’язана з відчуттям несправедливості, невизнання чи неприналежності. Коли ці причини визнають, знайти практичне рішення часто стає простіше.По-друге, багато суперечностей виникають усередині самих громад, а не між чітко визначеними групами. З Києва або лише зі звітів таку динаміку побачити складно. Щоб її зрозуміти, потрібні безпосередня взаємодія з людьми та постійна присутність на місцях.По-третє, неупереджені фасилітатори можуть створити простір для складних розмов. Коли чутливі питання порушують самі члени громади, їх можуть сприймати як представників однієї зі сторін. Натомість третя сторона, якій довіряють, може допомогти почути різні погляди й не допустити, щоб процес відповідав інтересам лише однієї групи.Але роль діалогу не обмежується вирішенням окремих суперечок. Війна та відновлення змінюють відносини між державою і громадянами, які пережили дуже різний досвід, а також між самими людьми. Ці відносини формуватимуться через тисячі конкретних розмов — про компенсації, державні послуги, працевлаштування ветеранів, повернення та реінтеграцію людей і участь у прийнятті рішень на місцевому рівні.Визнати різний досвід - це лише перший крок. Наступний - не сприймати ці відмінності автоматично як лінії розколу, а навчитися працювати з ними на рівні державних інституцій і громад. Відмінності, які визнають і конструктивно обговорюють, можуть стати ресурсом. Відмінності, які заперечують, можуть перетворитися на розкол.Чому спроможність до діалогу важлива вже заразЧасто можна почути, що механізми діалогу можуть почекати до завершення війни. Однак досвід свідчить про протилежне.Для формування довіри потрібен час. Так само неможливо за один день створити на місцевому рівні дієві механізми фасилітації та медіації, яким довірятимуть люди. Україна вже заклала для цього законодавчу основу, ухваливши у 2021 році Закон «Про медіацію». Наступний крок - зробити медіацію доступною на практиці: підготувати фахівців, розвивати інституції, яким довіряють люди, запроваджувати стандарти якості та місцеві механізми перенаправлення. Закон визначає медіацію як добровільну та конфіденційну процедуру, а також встановлює її основні принципи та вимоги.Потреба в таких механізмах може бути значною. Йдеться про компенсації за пошкоджене житло, майнові, спадкові та земельні спори, повернення та реінтеграцію людей на територіях, відновлених під контролем Уряду України, доступ до послуг, а також питання працевлаштування ветеранів під час їхнього повернення до цивільного життя.Звісно, не кожна суперечка потребує медіації, а діалог у жодному разі не має замінювати правові механізми чи притягнення до відповідальності. Але коли конфлікти, для яких медіація є доречною, вдається вирішувати вчасно та справедливо, люди економлять час, зменшується навантаження на адміністративну та судову системи, а громади мають більше шансів зберегти довіру та взаємини.Вчитися на досвіді інших, але враховувати український контекстМіжнародний досвід може запропонувати Україні корисні уроки, інструменти та практики. Однак глобальні моделі діалогу й медіації не можна просто перенести в українські реалії. Деякі з них потребують адаптації, а в інших варто переглянути самі підходи, на яких вони ґрунтуються.Програми, які зосереджуються переважно на формальних моделях чи кваліфікаціях і недостатньо враховують довіру на місцевому рівні, ризикують створити механізми, якими громади просто не користуватимуться. Не можна також зводити суспільні процеси в Україні до умовних «двох сторін». Першопричиною війни є зовнішня агресія Росії, і будь-який підхід має чітко враховувати цю реальність.На практиці діалог часто працює краще, коли стосується конкретних питань, з якими люди стикаються щодня: житла, компенсацій, доступу до послуг, працевлаштування чи участі у прийнятті рішень на місцевому рівні.Тому мета - не створювати майданчики для діалогу заради самого діалогу. Важливо інтегрувати діалог і медіацію у процеси відновлення там, де люди вже сьогодні стикаються з реальними проблемами, які потребують справедливих і практичних рішень.Не нейтральність, а неупередженістьДля міжнародних організацій, які підтримують діалог і медіацію, особливо важливо розрізняти два поняття: неупередженість не означає нейтральність.Керівні принципи ООН щодо ефективної медіації визначають неупередженість як здатність забезпечити збалансований процес і справедливе ставлення до всіх його учасників. Водночас медіатор ООН залишається відданим універсальним принципам, міжнародному праву та відповідним нормативним рамкам.Робота ООН в Україні ґрунтується на Статуті ООН та відповідних резолюціях Генеральної Асамблеї, які підтверджують суверенітет, незалежність, єдність і територіальну цілісність України в межах її міжнародно визнаних кордонів та закликають до всеосяжного, справедливого і тривалого миру відповідно до міжнародного права.Така позиція цілком сумісна зі справедливим та інклюзивним діалогом усередині країни. Коли громади працюють із суперечностями між переселенцями та місцевими жителями, ветеранами та роботодавцями або мешканцями та місцевою владою, важливо, щоб кожен учасник мав реальну можливість бути почутим.Міжнародні партнери можуть допомогти об’єднати різні сторони, поділитися досвідом інших країн і забезпечити довгострокову підтримку. Але довіру на місцевому рівні неможливо створити ззовні. Вона формується українськими інституціями, фахівцями та громадами. Завдання міжнародних партнерів - посилювати їхню спроможність, а не замінювати їх.Спільна відповідальність за відновленняЗміцнення соціальної згуртованості - це спільна відповідальність.Держава забезпечує правові гарантії та створює інституційні механізми. Міжнародні партнери надають ресурси, експертизу та довгострокову підтримку. Організації громадянського суспільства й фахівці з медіації добре знають місцевий контекст і мають довіру людей. А саме на рівні місцевої влади всі ці складові мають працювати разом на практиці.Найкращих результатів вдається досягти, коли інституції створюють необхідні умови, партнери забезпечують сталу підтримку, а місцеві учасники відіграють провідну роль. Водночас важливо дотримуватися чітких принципів: участь має бути добровільною та інклюзивною, необхідно враховувати нерівність між учасниками, а діалог не може підміняти права людей, відповідальність чи доступ до правосуддя.Інвестиції в основу відновленняВідновлення часто вимірюють конкретними результатами: кілометрами відбудованих доріг, відновленими енергетичними потужностями та житлом. Але відбудувати країну означає також відновити зв’язки та довіру між людьми.Громада може отримати нову інфраструктуру, але й надалі стикатися з труднощами, якщо її мешканці не мають можливості впливати на рішення, говорити про проблеми чи справедливо вирішувати суперечки. Відбудова повертає будівлі та інфраструктуру, а соціальна згуртованість допомагає відновити відносини, без яких громади та інституції не можуть повноцінно працювати.Масштаб майбутніх інвестицій величезний. За оцінками П’ятої швидкої оцінки завданої шкоди та потреб на відновлення (RDNA5), протягом наступних десяти років Україні знадобиться майже 588 мільярдів доларів США на відновлення та відбудову. Зокрема, понад 96 мільярдів доларів на транспорт і майже 91 мільярд на енергетику.Соціальна згуртованість не виділена в RDNA5 як окремий сектор із визначеною вартістю. Але це не означає, що вона менш важлива. Навпаки, це одна з передумов ефективного відновлення. Коли люди можуть брати участь в ухваленні рішень, оскаржувати їх у справедливий спосіб і вчасно вирішувати суперечки, відбудова має більше шансів зміцнити суспільну довіру, а не створити нові причини для невдоволення.Основа для цього в Україні вже є у громадах, законодавстві та професійних мережах. Тепер важливо інтегрувати діалог і медіацію у планування відновлення, посилювати спроможність місцевих фахівців та інституцій, яким довіряють люди, і забезпечити доступ до таких механізмів там, де відбудова передбачає складні рішення або зіткнення різних інтересів.Україні потрібен не діалог як абстрактне гасло, а діалог як практичний інструмент відновлення. І розвивати ці механізми потрібно вже зараз.

Ми зберігаємо архітектурний характер будівлі і модернізуємо її всередині, готуючи класи і приміщення до повернення дітей і вчителів.Ліцей імені Миколи Аркаса, збудований в 1892 році в центрі Миколаєва, пережив обидві світові війни. Його виразний фасад з колонами, ґанок і купол стали частиною архітектурної спадщини міста. У листопаді 2022 року в будівлю влучили дві російські ракети С-300, поставивши її подальше існування під загрозу. Частина фасаду обвалилася. Ґанок головного входу та частину перекриття другого поверху було зруйновано, а мурування й арки вкрилися глибокими тріщинами. Хоча фундамент уцілів, будівлі все одно загрожувало подальше руйнування. Щоб убезпечити перехожих, ліцей обгородили, а рятувальники встановили всередині тимчасові опори, які утримували вцілілі конструкції.Міська влада почала шукати рішення, аби врятувати будівлю. Для Миколаєва відновлення ліцею означає збереження важливої частини ідентичності міста, а також повернення дітей ліцею, яких перевели до сусідньої гімназії, в рідні класи. Наблизити цей день допомагає проєкт, в рамках якого, за фінансування Уряду Данії, ЮНОПС відновлює будівлю ліцею. Данія підтримує Миколаїв як стратегічного партнера й інвестує у відновлення та довгостроковий розвиток міста вже зараз, поки триває війна. Відбудова ліцею стала частиною цієї стратегії восени 2023 року. Перш ніж розпочати відбудову, необхідно було виключити ризик обвалу під час робіт, тому умовно обсяг розділили на дві частини — стабілізаційні роботи і власне відновлювальні. ЮНОПС організувало міжнародну експертизу наявної на той момент проєктної документації, наданої містом, замовило окремий проєкт стабілізації будівлі та відібрало підрядника на конкурсних засадах. Інженерні перевірки, коригування проєктних рішень і отримання дозволу на будівництво забрали час, проте створили передумови для безпечного виконання робіт. Стабілізаційні роботи розпочалися в січні 2025 року. Будівельники і будівельниці розібрали аварійні ділянки, підсилили суміжні конструкції, звели нові конструкції для відновлення фасадної частини, зробили капітальний ремонт даху і стін, заглибили й гідроізолювали підвал і підготували його під майбутнє укриття. У міру розкриття конструкцій стало ясно, що обсяг необхідних робіт більший, ніж передбачалося. Деякі оригінальні балки потребували підсилення або заміни, а подекуди довелося повністю відновлювати перекриття. Знадобилось також підсилення і гідроізоляція глибокого фундаменту і фундаментів під колони.  Додаткові роботи та подекуди несприятливі погодні умови подовжили етап стабілізації приблизно на чотири місяці. У травні 2026 року ця критична важлива стадія була завершена: будівля стала безпечною для подальшої реставрації.“Стабілізаційна фаза була найбільш критичною і складною. Під час виконання робіт ми зіткнулись із низкою ситуацій, які складно було спрогнозувати заздалегідь, — каже Тереза Молеро Родрігес, керівниця проєкту ЮНОПС. — Ми усвідомлюємо культурну цінність цього закладу як для миколаївців, так і для України загалом. Тому працюємо з ним максимально обережно, з повагою”. Наступний етап, який Данія погодила наприкінці 2025 року, поєднує дві тісно пов’язані цілі: зберегти історичний характер будівлі та пристосувати її до безпечного очного навчання дітей. Обсяг цього етапу теж був визначений розробленою містом науково-проєктною документацію в консультації з відділом культурної спадщини міської та обласної адміністрації, та з головним архітектором проєкту.Роботи тривають, і будівля продовжує відкривати свою історію. Після зняття штукатурки команда виявила оригінальні вентиляційні канали, приховані в товщі стін. Ця знахідка дала змогу вдосконалити технічне рішення: у більшості класів наявні канали відновлюють і використовуватимуть знову, зменшуючи потребу в монтажі нових коробів на поверхні стін. Ще одним свідченням минулого стала арка, яку виявили ще раніше, під час робіт на рівні фундаменту. Приховану конструкцію вже укріпили. Її збережуть в автентичному вигляді та використовуватимуть як додатковий прохід. Звісно ж, особливу увагу містян привертають фасадні роботи. На фасаді зберегти впізнаваний вигляд будівлі допомагає ретельний добір матеріалів. Для відновлення стін майстри беруть те ж каміння, з якого був побудований ліцей, — вапняк. Білий використовують у внутрішніх шарах мурування, а жовтий, подібний до автентичного каменю, — на лицьовій поверхні. Навіть у прихованих ділянках відтворюють оригінальну кам’яну структуру стін. Вцілілі декоративні деталі слугують зразками для відтворення втрачених. З уцілілих оригінальних елементів виготовляють матриці, за якими відливають нові капітелі, пілястри та карнизи. Колони фасаду знову прикрасять характерні завитки іонічних капітелей. Кожен етап реставрації узгоджують з органами охорони культурної спадщини.“Часто доводиться отримувати окремі дозволи навіть на такі речі, як колір покрівлі, колір швів або демонтаж елементів на фасаді”, — каже Віра Сарри, інженерка-будівельниця проєкту. На горищі готується місце для монтажу основного купола — чи не найбільш впізнаваної деталі будівлі. Геометрію та пропорції купола відтворюють відповідно до історичного вигляду. Оскільки частина первинного купола збереглася після пошкодження, з неї вдалося зняти точні заміри та виготовити шаблони для нових елементів.Поряд зі збереженням історичних елементів реставрація будівлі передбачає суттєве поліпшення умов усередині ліцею: оновлення систем опалення, водопостачання, каналізації та електропостачання, комп’ютерних мереж, пожежної сигналізації, — усього, що потрібно для сучасних умов для навчання. Нові вікна та двері підвищать енергоефективність будівлі. Невід’ємна складова проєкту — безбар’єрність. Пандуси і підйомники, санвузли з елементами доступності, тактильна плитка допоможуть дітям і дорослим із різними потребами пересуватися приміщеннями закладу. А щоб забезпечити навчання дітей у безпечних умовах під час повітряних загроз у підвалі площею близько 714 квадратних метрів облаштовують укриття, розраховане на 434 учнів і учениць та 51 особи з числа педагогічного й технічного персоналу. Завершити відбудову планують наприкінці 2027 року, хоча непередбачувані роботи й ситуація в регіоні можуть вплинути на строки. Кожна відновлена арка, укріплена стіна й оновлений клас наближають ліцей до відкриття.

Дозвольте розпочати з дуже особистих роздумів. Я народився у Ботсвані, у Південній Африці, ще до здобуття нею незалежності. У той час країна переживала перехідний період — від колонізованої території під назвою Протекторат Бечуаналенд до незалежної держави. Коли мене запитують, що для мене означає незалежність, я інстинктивно думаю про країни, які колись були колонізовані й здобули свободу — іноді через революцію та війну, іноді шляхом політичних переговорів чи змін. 
Україна у 2026 році — не країна, яка бореться за свою незалежність. Вона проголосила незалежність у 1991 році після розпаду колишнього Радянського Союзу. Сьогодні Україна бореться за те, щоб зберегти незалежність — протистоячи реальності, що розпочалася у 2014 році з анексії Криму та переросла у 2022 році в повномасштабне вторгнення Збройних сил Російської Федерації. Визнання міжнародною спільнотою є ключовим етапом на шляху до незалежності. Офіційний вступ до ООН, заснованої у 1945 році, вже давно є однією з форм визнання незалежності держави світовою спільнотою. Однією з 51 країни, яка підписала Статут ООН у 1945 році, була Українська Радянська Соціалістична Республіка. Коли Україна стала незалежною у 1991 році, вона зберегла своє членство в ООН, а разом із ним — визнання як незалежної держави. Відзначення 35-го Дня Незалежності України в розпал війни означає, що цей день проходить під знаком захисту Україною незалежності та територіальної цілісності, здобутих 35 років тому. Чого українці можуть очікувати від ООН щодо збереження своєї незалежності? Наш Генеральний секретар [ООН] зазначав, що головним інструментом ООН для запобігання війнам і припинення конфліктів є не армія і не зброя, а адвокація, публічне висловлення позиції та дотримання Статуту ООН і міжнародного гуманітарного права. Як і люди в інших країнах, які стикаються з війною та конфліктами, я знаю, що українці уважно стежать за тим, що говорить ООН. Очікується, що ООН дотримуватиметься визнання територіальної цілісності України в межах її кордонів 1991 року та називатиме будь-яке порушення цієї територіальної цілісності тим, чим воно є. Іншим інструментом ООН є миротворчість: ООН не має власної армії, але на підставі резолюції Ради Безпеки ООН може розгортати сили, які держави-члени добровільно надають для підтримання миру. Наразі Рада Безпеки не уповноважувала ООН на розгортання миротворчих сил в Україні. До речі, я зустрічав українців, які з гордістю служили у миротворчих місіях ООН. А 5 червня цього року українець Сергій Приходько посмертно був нагороджений Медаллю капітана Мбайє Діаня за виняткову мужність — найвищою нагородою ООН у сфері миротворчості. Сергій Приходько був приватним підрядником у складі екіпажу гелікоптера, який працював у Місії ООН у Південному Судані. У березні 2025 року він добровільно замінив менш досвідченого колегу під час надзвичайно ризикованої повітряної евакуації групи військовослужбовців, які опинилися в облозі у штаті Верхній Ніл. На жаль, пан Приходько загинув, а двоє членів екіпажу були поранені, коли під час місії їхній гелікоптер потрапив під обстріл. Його вчинок і готовність наражати себе на небезпеку заради виконання завдання допомогли врятувати життя на тлі ескалації насильства в цьому регіоні. Чи може ООН відіграти роль у разі досягнення домовленості про припинення вогню? Наразі надто багато невідомих, щоб сказати, як саме може виглядати майбутня домовленість про припинення вогню, зокрема й те, як у цій конфігурації будуть враховані території, які наразі перебувають під тимчасовою окупацією Російської Федерації. Але якою б не була форма припинення вогню, хтось має здійснювати моніторинг дотримання домовленостей, і використання значного досвіду та інструментів ООН було б одним із можливих варіантів для цього. За умови відповідного мандату, наданого державами-членами через керівні органи ООН, Секретаріат ООН завжди буде готовий підтримати моніторинг та запровадження припинення вогню і, сподіваємося, одного дня — й більш всеосяжної мирної угоди. Що ООН робить зараз, щоб допомогти Україні зберегти свою незалежність? Поки триває війна, ми щонайменше маємо залишатися поруч із народом цієї країни та допомагати йому долати її наслідки. Це наша гуманітарна робота: допомога мільйонам людей у тісній співпраці з українськими органами влади  та переважно через неурядові організації й громадянське суспільство. Вона включає дуже конкретну роботу із захисту, наприклад, допомогу людям, які були змушені залишити свої домівки чи втратили документи, у відновленні їхньої юридичної ідентичності, а також роботу з урядом України та партнерами задля захисту й підтримки постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з війною. Це також включає раннє відновлення країни. Будь-якій країні, що прагне зберегти свою незалежність, необхідні функціонуюча інфраструктура та державні інституції. Вражає, скільки Україна змогла зберегти функціонуючих інституцій на п’ятий рік цієї війни. Значна частина інфраструктури була зруйнована — енергетичні об’єкти, складські приміщення, сховища сільськогосподарської продукції. ООН провела значний обсяг роботи, допомагаючи відновлювати та відбудовувати зруйновану інфраструктуру. Протягом усіх цих років війни система ООН також працювала з українською владою, щоб забезпечити функціонування базових державних послуг, таких як охорона здоров’я та освіта, а також повернути дітей до школи. Для мене це також є частиною незалежності: країна не може бути життєздатною незалежною державою без функціонуючих державних послуг, особливо для тих, хто найбільше ризикує залишитися без підтримки. “Клуб” держав-членів із правилами та фінансовими внесками  ООН належить її державам-членам; у певному сенсі це свого роду “клуб”, члени якого визначають його правила, зокрема й те, що означає бути незалежною державою. Саме тому війни та вторгнення обговорюються в Нью-Йорку — на Генеральній Асамблеї та в Раді Безпеки ООН. Держави-члени несуть відповідальність за дотримання правил цього “клубу” та закликають тих, хто їх порушує, поважати те, про що було колективно домовлено. Жоден з описаних мною конкретних видів роботи — гуманітарна допомога, соціально-правовий захист, раннє відновлення — не був би можливим без фінансової підтримки держав-членів. Наша робота залежить від того, як держави-члени її фінансують, так само як здатність України залишатися функціонуючою, незалежною державою, залежить від подальшої підтримки держав-членів. За підтримки держав-членів 20 агенцій ООН, представлених в Україні, із майже 3 000 гуманітарних співробітників, продовжуватимуть через гуманітарну допомогу, роботу із соціально-правового захисту, відновлення, моніторинг дотримання прав людини та адвокацію виконувати свої зобов’язання перед громадянами України та підтримувати їхню незалежність, здобуту у 1991 році. І ці зобов’язання не завершаться разом із війною — ми будемо тут навіть після її завершення. 

Високопосадовці ООН попередили про посилення російських атак безпілотниками та ракетами, від яких дедалі більше потерпає цивільне населення. Вони закликали до повного, негайного й безумовного припинення вогню відповідно до Статуту ООН.Моніторингова місія ООН з прав людини повідомила, що липень став найбільш смертоносним місяцем для цивільного населення за останні понад чотири роки: щонайменше 437 людей загинули, а понад 2 600 зазнали поранень. У першій половині цього року кількість жертв серед цивільного населення зросла на 37 відсотків порівняно з аналогічним періодом минулого року. У серпні Київ і багато інших міст зазнали десятків нічних атак із застосуванням балістичних ракет, унаслідок яких були зруйновані та пошкоджені склади із запасами продовольства, торговельні центри, житлові будинки та інші об’єкти цивільної інфраструктури.Атака дронів Заступник Генерального секретаря ООН з гуманітарних питань і Координатор надзвичайної допомоги Том Флетчер, який минулого тижня перебував в Україні, розповів, як на власні очі бачив, що війна із застосуванням безпілотників «руйнує цивільне життя». У 2026 році кількість атак із застосуванням FPV-дронів зросла на 60 відсотків. Він описав Херсон як антиутопічний ландшафт із зонами ураження та дронами-камікадзе, де дороги й будівлі вкриті антидроновими сітками. Найпростіші повсякденні справи для людей, які досі там живуть, як-от похід за продуктами або прогулянка із собакою, перетворилися на перегони зі смертю.«Я зустрів чоловіка, який відновлювався після атаки FPV-дрона, що сталася, коли він продавав фрукти. Інший чоловік втратив обидві кінцівки, переніс три операції та отримав 17 переливань крові», – розповів Флетчер.У лікарні поблизу лінії фронту 70 відсотків цивільних пацієнтів проходили лікування від вибухових травм, переважно спричинених такими безпілотниками. Цивільне населення живе під постійною загрозою атак безпілотників. Від них не захищений ніхто. Люди стежать за сигналами повітряної тривоги та змінюють свої маршрути, але через близькість до лінії фронту вони часто мають у кращому разі лише хвилину, щоб дістатися укриття. Наслідки війни продовжують поширюватисяЧерез чотири з половиною роки після початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну кількість жертв серед цивільного населення продовжує зростати, заявила Раді Безпеки заступниця Генерального секретаря ООН з політичних питань і питань миробудування Розмарі ДіКарло.Мільйони українців і далі потерпають від постійного насильства, порушення звичного життя та неможливості повернутися додому. Водночас наслідки війни відчувають не лише українці, і вони поширюються далеко за межі України. «Наслідки війни продовжують відчуватися в усьому регіоні. Випадки порушення повітряного простору сусідніх країн стають дедалі частішими. Нещодавно вони торкнулися Латвії, Молдови та Румунії. Я також хочу висловити наше глибоке занепокоєння через безперервні масштабні атаки в Чорному та Азовському морях», – наголосила Розмарі ДіКарло.У день 35-ї річниці незалежності України вона знову заявила про повну солідарність із народом України, а також підтвердила незмінну підтримку з боку ООН та її непохитну відданість суверенітету, незалежності й територіальній цілісності України в межах її міжнародно визнаних кордонів і повагу до них.Вона назвала безперервні смерті та ескалацію «нестерпними» й закликала докласти всіх дипломатичних зусиль для повного, негайного й безумовного припинення вогню. Це має стати кроком до справедливого, тривалого та всеосяжного миру відповідно до міжнародного права і Статуту ООН.Дотримання міжнародного гуманітарного права є обов’язковимГуманітарні працівники також наражаються на дедалі більшу небезпеку. У період із січня по липень десять гуманітарних працівників загинули й майже 40 зазнали поранень, а щонайменше 20 складів були зруйновані. Попри небезпеку, у першій половині 2026 року гуманітарні організації надали допомогу понад 3 мільйонам людей. Том Флетчер закликав Раду Безпеки захищати міжнародне гуманітарне право, забезпечувати захист гуманітарної діяльності та готуватися до складної зими. Він також закликав підтримати підготовку до важкого зимового періоду. Якщо атаки на енергетичну інфраструктуру триватимуть, люди можуть знову пережити зиму без надійного доступу до таких життєво необхідних послуг, як опалення, водопостачання та електроенергія.«Ми не можемо змиритися з майбутнім, у якому від цивільних людей просто очікують, що вони навчаться краще виживати попри страждання, яких завдає їм війна. Людям, яких я зустрів в Україні, не потрібні нові слова захоплення їхньою стійкістю. Їм потрібен захист. Їм потрібна допомога. І понад усе їм потрібно, щоб ця війна закінчилася».