Розбудова соціальної згуртованості в Україні: діалог як основа, без якої не обійтися

Соціальна згуртованість не з'являється лише завдяки заявам про єдність. Вона формується завдяки механізмам, навичкам та інституціям, які допомагають суспільству долати розбіжності, реагувати на напруження та спільно ухвалювати справедливі рішення.

В Україні саме поняття «діалог» потребує особливо уважного пояснення. Іноді його сприймають як евфемізм для поступок державі-агресору, тому цілком зрозуміло, що українське суспільство гостро реагує на такі формулювання.

Однак тут важливо розрізняти дві речі. Діалог як інструмент зовнішньої політики - це одне. Діалог усередині країни, як здатність громад вирішувати суперечки, відновлювати довіру та разом знаходити рішення - зовсім інше. Саме такому діалогу варто приділяти більше уваги в процесі відновлення та відбудови України.

Згуртованість формується на практиці

Конфлікти існують у кожному суспільстві. Стійкість залежить від того, чи мають люди надійні та конструктивні способи їх вирішувати. Коли такі механізми працюють, розбіжності можуть допомагати знаходити кращі рішення. Коли їх немає, невирішені проблеми накопичуються і з часом можуть лише поглиблюватися.

Від початку повномасштабного вторгнення Росії українське суспільство продемонструвало надзвичайну солідарність. Визнання внутрішніх суперечностей, які поступово виникають, не послаблює цю єдність. Навпаки, воно дає громадам можливість реагувати на них до того, як вони переростуть у глибші розбіжності.

Деякі з цих суперечностей уже помітні. Досвід війни для кожного був різним: хтось виїхав за кордон або був змушений переїхати в інший регіон України, хтось служить у війську, доглядає близьких, втратив дім чи рідних або роками живе під обстрілами. Громади, які прийняли переселенців, відчувають додаткове навантаження на житло, ринок праці та державні послуги. Ветерани повертаються до цивільного життя, а громади мають враховувати нові потреби та очікування. Особливої уваги потребують і питання мови, ідентичності та відчуття приналежності.

Ці виклики не свідчать про слабкість українського суспільства. Вони є наслідком досвіду війни надзвичайного масштабу та інтенсивності. Наше завдання забезпечити людям безпечні, справедливі та надійні способи говорити про ці питання й знаходити рішення.

У своїй роботі, зокрема під час поїздок до прифронтових і постраждалих від війни громад, а також громад, які приймають переселенців, я неодноразово помічала кілька закономірностей.

По-перше, проблема, яку ми бачимо на поверхні, часто не є справжньою причиною конфлікту. Суперечка, яка начебто стосується допомоги чи ресурсів, може насправді бути пов’язана з відчуттям несправедливості, невизнання чи неприналежності. Коли ці причини визнають, знайти практичне рішення часто стає простіше.

По-друге, багато суперечностей виникають усередині самих громад, а не між чітко визначеними групами. З Києва або лише зі звітів таку динаміку побачити складно. Щоб її зрозуміти, потрібні безпосередня взаємодія з людьми та постійна присутність на місцях.

По-третє, неупереджені фасилітатори можуть створити простір для складних розмов. Коли чутливі питання порушують самі члени громади, їх можуть сприймати як представників однієї зі сторін. Натомість третя сторона, якій довіряють, може допомогти почути різні погляди й не допустити, щоб процес відповідав інтересам лише однієї групи.

Але роль діалогу не обмежується вирішенням окремих суперечок. Війна та відновлення змінюють відносини між державою і громадянами, які пережили дуже різний досвід, а також між самими людьми. Ці відносини формуватимуться через тисячі конкретних розмов — про компенсації, державні послуги, працевлаштування ветеранів, повернення та реінтеграцію людей і участь у прийнятті рішень на місцевому рівні.

Визнати різний досвід - це лише перший крок. Наступний - не сприймати ці відмінності автоматично як лінії розколу, а навчитися працювати з ними на рівні державних інституцій і громад. Відмінності, які визнають і конструктивно обговорюють, можуть стати ресурсом. Відмінності, які заперечують, можуть перетворитися на розкол.

Чому спроможність до діалогу важлива вже зараз

Часто можна почути, що механізми діалогу можуть почекати до завершення війни. Однак досвід свідчить про протилежне.

Для формування довіри потрібен час. Так само неможливо за один день створити на місцевому рівні дієві механізми фасилітації та медіації, яким довірятимуть люди. Україна вже заклала для цього законодавчу основу, ухваливши у 2021 році Закон «Про медіацію». Наступний крок - зробити медіацію доступною на практиці: підготувати фахівців, розвивати інституції, яким довіряють люди, запроваджувати стандарти якості та місцеві механізми перенаправлення. Закон визначає медіацію як добровільну та конфіденційну процедуру, а також встановлює її основні принципи та вимоги.

Потреба в таких механізмах може бути значною. Йдеться про компенсації за пошкоджене житло, майнові, спадкові та земельні спори, повернення та реінтеграцію людей на територіях, відновлених під контролем Уряду України, доступ до послуг, а також питання працевлаштування ветеранів під час їхнього повернення до цивільного життя.

Звісно, не кожна суперечка потребує медіації, а діалог у жодному разі не має замінювати правові механізми чи притягнення до відповідальності. Але коли конфлікти, для яких медіація є доречною, вдається вирішувати вчасно та справедливо, люди економлять час, зменшується навантаження на адміністративну та судову системи, а громади мають більше шансів зберегти довіру та взаємини.

Вчитися на досвіді інших, але враховувати український контекст

Міжнародний досвід може запропонувати Україні корисні уроки, інструменти та практики. Однак глобальні моделі діалогу й медіації не можна просто перенести в українські реалії. Деякі з них потребують адаптації, а в інших варто переглянути самі підходи, на яких вони ґрунтуються.

Програми, які зосереджуються переважно на формальних моделях чи кваліфікаціях і недостатньо враховують довіру на місцевому рівні, ризикують створити механізми, якими громади просто не користуватимуться. Не можна також зводити суспільні процеси в Україні до умовних «двох сторін». Першопричиною війни є зовнішня агресія Росії, і будь-який підхід має чітко враховувати цю реальність.

На практиці діалог часто працює краще, коли стосується конкретних питань, з якими люди стикаються щодня: житла, компенсацій, доступу до послуг, працевлаштування чи участі у прийнятті рішень на місцевому рівні.

Тому мета - не створювати майданчики для діалогу заради самого діалогу. Важливо інтегрувати діалог і медіацію у процеси відновлення там, де люди вже сьогодні стикаються з реальними проблемами, які потребують справедливих і практичних рішень.

Не нейтральність, а неупередженість

Для міжнародних організацій, які підтримують діалог і медіацію, особливо важливо розрізняти два поняття: неупередженість не означає нейтральність.

Керівні принципи ООН щодо ефективної медіації визначають неупередженість як здатність забезпечити збалансований процес і справедливе ставлення до всіх його учасників. Водночас медіатор ООН залишається відданим універсальним принципам, міжнародному праву та відповідним нормативним рамкам.

Робота ООН в Україні ґрунтується на Статуті ООН та відповідних резолюціях Генеральної Асамблеї, які підтверджують суверенітет, незалежність, єдність і територіальну цілісність України в межах її міжнародно визнаних кордонів та закликають до всеосяжного, справедливого і тривалого миру відповідно до міжнародного права.

Така позиція цілком сумісна зі справедливим та інклюзивним діалогом усередині країни. Коли громади працюють із суперечностями між переселенцями та місцевими жителями, ветеранами та роботодавцями або мешканцями та місцевою владою, важливо, щоб кожен учасник мав реальну можливість бути почутим.

Міжнародні партнери можуть допомогти об’єднати різні сторони, поділитися досвідом інших країн і забезпечити довгострокову підтримку. Але довіру на місцевому рівні неможливо створити ззовні. Вона формується українськими інституціями, фахівцями та громадами. Завдання міжнародних партнерів - посилювати їхню спроможність, а не замінювати їх.

Спільна відповідальність за відновлення

Зміцнення соціальної згуртованості - це спільна відповідальність.

Держава забезпечує правові гарантії та створює інституційні механізми. Міжнародні партнери надають ресурси, експертизу та довгострокову підтримку. Організації громадянського суспільства й фахівці з медіації добре знають місцевий контекст і мають довіру людей. А саме на рівні місцевої влади всі ці складові мають працювати разом на практиці.

Найкращих результатів вдається досягти, коли інституції створюють необхідні умови, партнери забезпечують сталу підтримку, а місцеві учасники відіграють провідну роль. Водночас важливо дотримуватися чітких принципів: участь має бути добровільною та інклюзивною, необхідно враховувати нерівність між учасниками, а діалог не може підміняти права людей, відповідальність чи доступ до правосуддя.

Інвестиції в основу відновлення

Відновлення часто вимірюють конкретними результатами: кілометрами відбудованих доріг, відновленими енергетичними потужностями та житлом. Але відбудувати країну означає також відновити зв’язки та довіру між людьми.

Громада може отримати нову інфраструктуру, але й надалі стикатися з труднощами, якщо її мешканці не мають можливості впливати на рішення, говорити про проблеми чи справедливо вирішувати суперечки. Відбудова повертає будівлі та інфраструктуру, а соціальна згуртованість допомагає відновити відносини, без яких громади та інституції не можуть повноцінно працювати.

Масштаб майбутніх інвестицій величезний. За оцінками П’ятої швидкої оцінки завданої шкоди та потреб на відновлення (RDNA5), протягом наступних десяти років Україні знадобиться майже 588 мільярдів доларів США на відновлення та відбудову. Зокрема, понад 96 мільярдів доларів на транспорт і майже 91 мільярд на енергетику.

Соціальна згуртованість не виділена в RDNA5 як окремий сектор із визначеною вартістю. Але це не означає, що вона менш важлива. Навпаки, це одна з передумов ефективного відновлення. Коли люди можуть брати участь в ухваленні рішень, оскаржувати їх у справедливий спосіб і вчасно вирішувати суперечки, відбудова має більше шансів зміцнити суспільну довіру, а не створити нові причини для невдоволення.

Основа для цього в Україні вже є у громадах, законодавстві та професійних мережах. Тепер важливо інтегрувати діалог і медіацію у планування відновлення, посилювати спроможність місцевих фахівців та інституцій, яким довіряють люди, і забезпечити доступ до таких механізмів там, де відбудова передбачає складні рішення або зіткнення різних інтересів.

Україні потрібен не діалог як абстрактне гасло, а діалог як практичний інструмент відновлення. І розвивати ці механізми потрібно вже зараз.