Наші історії. Дізнайтеся більше про нашу роботу для досягнення Цілей сталого розвитку.

«Я ніколи не думала, що буде війна. Я заспокоювала всіх, говорила що, можливо, будуть якісь провокації, але війни не буде», — розповідає Марина (ім’я змінено з міркувань безпеки).До повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році її життя було сповнене радості, особливо в той час, коли вона працювала вчителькою. Проходячи коридорами школи, наполовину зруйнованої й частково відновленої, вона ніби повертається в ті дні, коли простір був наповнений дитячим сміхом. Але, дивлячись на руйнування, вона знову усвідомлює реальність: колись неможливо було навіть уявити, що її рідне село стане полем бою.«Я ніколи не думала, що Росія, отакий велетень, може напасти на нашу красну Україну. Я просто не уявляла цього ».   Коли відбулося насильствоМарина згадує, як стрімко все змінилося. Перші зустрічі з російськими військовими були сповнені страху.«Ми із острахом спостерігали за їхніми вчинками, за їхніми діями, як вони ходили по хатах, як вони забирали людські речі, як вони жорстоко поводилися».Коли Марина залишилася сама, страх став ще сильнішим.«Я на все життя, до кінця свого життя запам'ятаю свято Петра і Павла, яке було 12 липня, бо якраз 12 липня я постраждала сама».Того вечора до її дому увірвалася група озброєних чоловіків. Сховатися було ніде. « І тільки я відчинила двері, один одразу мене не вдарив прикладом автомата в обличчя. Посипалися мої зуби. Я умилася кров'ю».Але це був лише початок. Далі були години побиття, залякування та сексуального насильства - те, що, за словами жінки, залишило глибокий слід у душі.«Кинув він мене на диван і почав душити. І так придавив чотирма пальцями, що я протягом двох тижнів не могла тверду їжу їсти».«Він продовжував це катування. А потім він почав здирати із мене одяг. Я, як могла, я пручалася. А сили в нас в мене були нерівні», — розповідає вона. «Перенесла таку депресію, що, звичайно, це залишиться на все життя. Ті спогади. Про це навіть боляче боляче згадувати».  Життя під постійною загрозоюМарина тижнями переховувалася у підвалах і літніх кухнях покинутих будинків, намагаючись вижити. Не було ні світла, ні води, ні газу. Вона готувала потайки, намагалася не привертати до себе уваги й здригалася від кожного стуку у двері чи навіть від тіні за вікном.«Тоді в нас не було ні електрики, ні води, ні газу… Я не казала, де беру воду чи їжу, бо боялася, що вони прийдуть і туди».Присутність російських військових вона описує як «постійну, гнітючу й таку, що позбавляє гідності».«Вони всюди ходили з автоматами… було дуже важко відчути себе в безпеці навіть у власному домі».Втеча і довгий шлях у пошуках безпекиПісля незліченної кількості днів страху й невизначеності Марині вдалося виїхати з Херсона разом із гуманітарним конвоєм. Вона була побита, травмована й виснажена. Дорога до безпечнішого місця тривала кілька днів через численні блокпости, пошкоджені дороги та небезпечні ділянки.  «Потім ми під'їхали до Запорізької області. Там стояв українських прапор. І ми вийшли з машини і цілували землю».Після обстеження лікарі виявили переломи ребер, травми, отримані під час нападу, а також проблеми зі здоров’ям, що виникли через тривале перебування в підвалах. Завдяки підтримці ООН і громадських організацій Марина змогла поступово почати шлях до відновлення.  Від пережитого до підтримки іншихСьогодні Марина робить усе можливе, щоб голоси людей, які пережили сексуальне насильство під час війни, були почуті, а допомога реально доступною для кожного, хто її потребує. Вона говорить про те, наскільки важливо не замовчувати цей досвід, визнавати пережите, забезпечувати підтримку та створювати умови для відновлення й захисту постраждалих.  «Це страшний злочин, це злочин проти людяності. Не можна цього робити. Хочеться миру, спокою, щоб ніколи ні в якому куточку земної кулі не було такого страхіття»Історія Марини - це нагадування про біль, який не зникає одразу. Водночас це заклик до дій: забезпечити конфіденційну, чутливу до травми допомогу, розвивати сильні мережі підтримки й пам’ятати, що найглибші рани війни часто невидимі та можуть гоїтися роками, а іноді все життя.  Поруч із тими, хто переживЛюди, які пережили сексуальне насильство під час війни, часто залишаються сам на сам із болем, стигмою та страхом. Багатьом складно звернутися по допомогу або навіть просто говорити про пережите. Марина підкреслює: підтримка має бути безпечною, професійною та чутливою, такою, що не завдає додаткової травми.Саме тому важливу роль відіграють ініціативи мереж постраждалих і організацій, створених самими людьми з таким досвідом, за підтримки ООН, Уряду України та місцевих громадських організацій. Вони допомагають повернути відчуття гідності й крок за кроком відновлювати життя не лише окремих людей, а й цілих громад.