Дорогою до прифронтових громад

Водії Всесвітньої продовольчої програми ООН (ВПП) розповідають, що означає підтримувати рух гуманітарних конвоїв уздовж 1200-кілометрової лінії фронту в Україні, де за останній рік різко зросла кількість ударів по гуманітарному транспорту.

Робочий рейс розпочався як завжди. Василь, водій Всесвітньої продовольчої програми, сидів за кермом вантажівки, що була частиною гуманітарного конвою. Він прямував до Білозерки, невеликого міста у Херсонській області, приблизно за 10 кілометрів від лінії фронту.

У складі чотирьох вантажівок конвой віз гуманітарну допомогу: ліки, засоби гігієни та засоби для відновлення житла, для 1400 мешканців, що залишилися в містечку, де раніше проживало 9000 людей. На під’їзді до Білозерки на дорозі вибухнув невеликий дрон. За мить ще один, ближче.

«Ми застрибнули в броньований автомобіль і швидко поїхали», — згадує Василь (прізвища у цій статті не вказуються з міркувань безпеки). Поки вони віддалялися, почули кілька влучань поспіль. За якийсь час вони повернулися, але машина вже вигоріла дотла.

Дрони влучили саме в кабіну, де ще кілька хвилин тому сидів Василь. «Якби я був усередині, навряд чи вижив би», — каже він.

Ніхто з конвою не постраждав. Але гуманітарний вантаж, який вони везли, згорів дощенту.

Такі історії стають дедалі звичнішими для Василя та інших водіїв гуманітарних конвоїв в Україні. Вони щодня у дорозі, щоб доставити продукти та іншу життєво важливу допомогу людям, які живуть найближче до лінії фронту; там, де магазини часто зачинені, або ціни вкрай високі. Тільки ВПП, як міжнародна гуманітарна організація, що працює в Україні, щомісяця забезпечує продовольчою та грошовою допомогою понад 600 тисяч українців у прифронтових громадах. Також, спираючись на свій досвід у галузі логістики, ВПП щотижня відправляє свої вантажівки у конвої, перевозячи не лише продукти, а й вантажі інших агенцій ООН та неурядових організацій: медикаменти, засоби для відновлення житла. Доставка вантажу стала можлива за підтримки Європейського Союзу.

За останній рік кількість атак дронів зросла, що суттєво ускладнило пересування та доставку допомоги: під удар дедалі частіше потрапляють вантажівки, легкові автомобілі та автозаправні станції. Антидронові сітки, які влада встановила над сотнями кілометрів головних автошляхів у прифронтових регіонах, знижують загрозу лише частково.

Власна система моніторингу безпеки ВПП зафіксувала в Україні 120 інцидентів, що торкнулися роботи організації та її партнерів, починаючи з 2023 року. Тільки цього року зафіксовано 43 інциденти, що утричі більше, ніж загальна кількість, зареєстрована за весь 2023 рік.

«Емоційно було важко, — згадує Василь. — Усвідомлення того, що мої діти могли залишитися без батька, прийшло пізніше. Мабуть, це найважче.

Раніше ми були обережними, — додає він. — Тепер ми втричі обережніші».

Василь народився в невеликому містечку Рівненської області і вже двадцять років за кермом: керував мікроавтобусами й автобусами задовго до війни. Навіть сьогодні, проїжджаючи в спокійніші дні повз соняшникові поля, він іноді зупиняється, щоб купити пиріжків та свіжих овочів у придорожніх продавців, та згодом привезти додому дружині та двом донькам.

Дружина щоразу хвилюється, коли він вирушає у робочу подорож. Він рідко розповідає їй усі подробиці, щоб зайвий раз не тривожити, водночас його доньки розуміють, який це ризик, і підтримують його рішення продовжувати.

«У цю мить нічого не відчуваєш»

Андрій (ім'я змінено з міркувань безпеки) працює у гуманітарній сфері з 2012 року. За чотирнадцять років роботи він не переживав нічого подібного до того, що сталося лише за останній рік — адже двічі конвої, у яких він брав участь, потрапляли під удар.

Перша атака сталася у березні 2026 року в Донецькій області, менш як за 20 кілометрів від лінії фронту. Андрій їхав останньою машиною в колоні, коли дрон ударив по вантажівці попереду.

«Я подумав, що це просто гілка впала. А потім вантажівка раптом спалахнула, — згадує він. — Дотримуючись протоколу, я швидко здав назад».

Його команда витягла пораненого водія з кабіни й відвезла до найближчої лікарні, де йому зробили операцію. Усі вижили.

«У цю мить нічого не відчуваєш, — каже Андрій. — Просто робиш свою справу. Страшно до і після. Під час — робиш те, що потрібно. А страх приходить пізніше, коли починаєш усвідомлювати те, що сталося».

Другий удар стався цього липня, за 20 хвилин їзди від фронту у Дніпропетровській області, коли конвой Андрія повертався після відвантаження допомоги.

«У наш броньований автомобіль влучили, і машину підкинуло, — розповідає Андрій. — Але, на щастя, усі залишилися неушкодженими. Машина ще їхала, тож ми продовжили шлях до Дніпра».

Він описує пильність, яка ніколи не полишає його. «Ми весь час озираємось у дорозі. Звісно, страшно, завжди страшно, — каже він, — бо ці удари прилітають наче блискавка. Ніколи не знаєш, коли почнеться і коли скінчиться».

Водій розповідає, ще після першого удару у його пам’яті залишився образ: ночами накривають спогади, і картина розірваної вантажівки зринає в найнесподіваніші миті. «Їздити стає дедалі важче», — визнає він.

Але його рішучість не змінилася.

«Наша робота — допомагати людям вижити, — каже Андрій. — Тому ми продовжуємо. Для нас мета будь-якого виїзду залишається незмінною — повернутися живими».

Для людей, які чекають на цю допомогу, продуктові набори ВПП — це чи не єдина опора. Мешканці населених пунктів поблизу зони бойових дій розповідають про щоденну боротьбу за доступ до найнеобхіднішого: оскільки магазини зачинені, а можливостей для заробітку майже немає. Багато з тих, хто залишився — люди старшого віку або люди з інвалідністю, а дорога до найближчого магазину стала вкрай небезпечною.

«Нам нелегко дістатися до магазинів, бо дрони літають постійно, — каже Тетяна, яка живе в прифронтовому селі Херсонської області. — Ми не знаємо, коли вони пролетять над нами».

Там, де дорога веде додому

«Робочі рейси повертають мене додому, навіть якщо лише на годину. Я знаю кожну стежку, кожен поворот, — каже водій Олександр. — Кожен раз я там наче вдома».

Його рідне містечко всього за кілька кілометрів від маршрутів, якими він тепер їздить на роботі, настільки близько, що, здається, можна його побачити. Каже, іноді дім знаходиться лише за два поля, але водночас цілком недосяжний: по той бік лінії фронту, на окупованій території Донецької області.

«Це важка туга, — каже він. — Знати, що твоя земля зовсім поруч, і не мати змоги туди потрапити».

Земля дає про себе знати щойно наближаєшся, каже він. Особливий запах Донбасу: димний, металевий дух териконів (прим. конусоподібних пагорбів шахтної породи, що стали символом донбаського краєвиду), упереміш зі запахом випаленого степового різнотрав'я і солодким ароматом літніх садів, що саме дозрівають. Це важкий аграрний край, просякнутий запахом землі, яка завжди годувала людей.

«Тут навіть тиск повітря відчувається інакше, — каже він. — Просто знаєш, що ти вдома».

Попри всі ризики, Олександр, Андрій і Василь продовжують щотижня допомагати доставляти продукти й гуманітарну допомогу сотням тисяч співвітчизників, які досі живуть у прифронтових районах. Утім, від початку року ВПП втратила доступ до 354 населених пунктів через погіршення безпекової ситуації, через що понад 15 000 людей, які раніше покладались на доставку гуманітарної допомоги, опинилися відрізаними від цієї підтримки.

Логістичний кластер ВПП, який координує щотижневі гуманітарні конвої до прифронтових районів України, щедро фінансується Європейським Союзом.