Темне ледь хвилясте волосся акуратно зібране шпилькою, яка нагадує хризантеми. Сукня з коміром, сережки у вухах, спрямований у далечінь погляд. На цій фотографії Тетяна ще зовсім юна дівчина, а зараз — мама та бабуся. Разом із донькою Оленою та онукою Надійкою вона переглядає сімейні альбоми та читає підписи на звороті складених у коробки світлин. Усі фотографії Тетяни — монохромні, світлини її доньки Олени — переважно кольорові, а альбоми Надії зберігаються в галереї її мобільного телефона. Кіно, цукерки та проліски«Я послухала розповіді своєї мами та мрії доньки, пригадала себе в п’ятнадцять років і хочу сказати, що будь-коли бути підлітком — це класно, — говорить Олена. — Відрізняються умови життя, інструменти пізнання світу, а відчуття однакові — круті та теплі». На підтвердження цих слів жінка знаходить одну зі своїх світлин: на ній усміхнена дівчина-підліток, одягнена у яскраву сукню. Вона жартує, що мода рухається по колу, тому її донька Надія може сміливо носити цей «вінтажний одяг». Натомість Надійка цікавиться в бабусі, що та вдягала в підлітковому віці. «У мене було одне плаття, яке мені пошила мама. Я його випадково порвала й заховала у куфро — скриню для одягу. Поклала на саме дно, щоб не побачила мати… Часто носила одяг своїх старших сестер. Коли вони пішли на роботу, то допомагали, купували мені нові речі», — розповідає Тетяна. Утім, попри труднощі, в неї багато світлих спогадів про юність. «Життя було чудовим. Навесні вода розливалася аж до нашої хати, і ми з друзями ходили по річці на чайці. Допливали до урочища Дуби, де росли величезні дерева, збирали там проліски, — згадує жінка. — Я ловила рибу кошиком. Стояла боса у воді, потім ноги лопалися».У селі раз на тиждень показували кіно. Дівчині дуже хотілося дивитися фільми, і вона потайки від мами брала з курника яйце, обмінювала його на копійки та купувала квиток. Вечорами разом із друзями співали пісень. Особливо Тетяні запам’яталося, коли батьки привозили з міста Дубровиця солодощі —  «подушечки» з цукром. «У п’ятнадцять років було чудове життя — безтурботне, насичене, яскраве, — приєднується до спогадів Олена. Вона, як і її мама Тетяна, багато часу проводила з друзями надворі. — Ми мали обов’язки вдома, оскільки господарка була величезна. Часто підробляли: допомагали сушити зерно, щоб мати додаткові кошти для себе. Потім займалися уроками й бігли гуляти з друзями — це було найвеселіше».Збиралися на стадіоні великою компанією, робили з бляшанок з-під фарби піраміди, розбивали їх палками. Тато Олени зробив на подвір’ї волейбольну сітку, тож до неї додому часто приходили друзі. Разом із хлопцями та дівчатами Олена любила співати. Не у всіх були магнітофони, тож доводилося записувати слова пісень у зошит та вчити їх напам’ять. Кожного року ходили колядувати та щедрувати. «Зараз у дітей спілкування здебільшого телефонне. Наше спілкування було живим, дуже активним», — наголошує Олена. На дитинство Олени припала Чорнобильська катастрофа. Повітря Поліського краю, де жила родина, було значно забрудненим. Олена їздила в оздоровчі табори разом із однокласниками. Додатково мама возила її до тітки, яка жила в Миколаївській області. «Я в дитинстві багато подорожувала Україною — батьки нам створювали таку можливість», — пояснює Олена.Гуси, вірші та мрії«У неповні шістнадцять років я вже закінчила школу. В нас не було світла, і я вчилася при світлі гасової лампи. Дуже любила читати й часто ходила в бібліотеку, — пригадує шкільні роки бабуся Надії Тетяна. — Вірші вчила, коли пасла гусей чи свиней — потрібно було допомагати батькам». Одразу після школи Тетяна планувала йти на роботу — доїти корів на фермі. У планах була і поїздка на заробітки в іншу область, і юнка навіть спакувала для цього валізи. «Мати прийшла з поля й побачила чемодан. Вона розплакалася, і я зрозуміла, що зле зробила. Батьки хотіли, щоб у мене була освіта, і я зараз дуже вдячна їм за це», — каже Тетяна. Своєю чергою вона зробила все можливе, щоб дати освіту своїм дітям. «У свої п’ятнадцять років я мріяла бути бухгалтером. Мама моєї подруги вела бухгалтерію в сільській раді — в неї на столі було багато паперів, рахівниця. І я любила спостерігати за її роботою. Мені вдалося отримати фах бухгалтера, хоча перша моя освіта — технічна», — пояснює Олена. Вона реалізувала свою мрію і сподівається, що її донька Надія також знайде своє покликання в житті.«Найбільшим викликом для мого покоління в п’ятнадцять років був вибір сукні на дискотеку. Ми знали, що всі наші проблеми допоможуть вирішити мама з татом, — говорить з усмішкою Олена. — Ми жили під мирним небом, а наші діти мають повітряну тривогу або тривогу від війни». Олена додає, що попри всі виклики її донька старається здобути якісну освіту.«Підлітки з покоління моєї онуки дуже відкриті до світу, багато подорожують. Вони комунікабельні, сміливі та багато знають, — додає Тетяна. — Вони зовсім не такі, якими ми були в п’ятнадцять років, і ці зміни — на краще». Тетяна наголошує, що Надія поважає старших та прагне знань так само як свого часу прагнула вона. Мама та бабуся суголосні в тому, що сучасному поколінню варто менше часу проводити в соцмережах та більше читати книжок. Стереотипи, стандарти та перспектива«На мою думку, найбільший виклик для дівчат сьогодні — це відповідати всім стандартам, бути ідеально розумною та водночас ідеально красивою, — говорить Надія. — Мені видається, що це стереотипи, через які більшість жінок не можуть себе сприймати такими, якими вони є. Починають щось змінювати в собі, щоб відповідати не тому, що вони хочуть бачити в собі, а тому, що хочуть бачити оточуючі». Надія додає, що стереотипи про красу зазвичай підкріплюють соціальні мережі із занадто гарними картинками, ефектами та обробленням фото.Покоління Надії зростає в часи інтернету, який ретранслює «ідеальних жінок», які живуть у «бездоганному» світі. «Раніше я також прагнула відповідати навіяним стандартам. Намагалася випрямляти своє кучеряве волосся, заплітати його так, щоб не було видно моїх завитків, але з часом зрозуміла, що варто залишатися собою й кучері — це моя родзинка», — усміхається дівчина. Надія часто говорить компліменти своїм подругам, щоб вони почувалися комфортно, а вони натомість надихають її. Для дівчат підліткового віку важлива підтримка однолітків та розуміння родини.«Мама та бабуся — мої дві головні опори з самого дитинства. Вони завжди показували мені шикарний приклад, якою потрібно бути», — зізнається Надія. Вона прагне здобути хорошу освіту, вивчити багато мов: англійську, корейську, французьку та інші. Дівчина захоплюється фотографією та впродовж багатьох років співає у фольклорному ансамблі. «Після школи планую вступати до закордонного вишу, працювати в міжнародній гуманітарній організації та допомагати людям будувати кращий світ. Хочу створювати більше можливостей для жінок, щоб вони мали змогу розвиватися та реалізувати себе у вибраній сфері», — пояснює Надія.  «Дуже хочу, щоб моя донька жила під мирним небом, була щасливою та знайшла справу, якою буде горіти і яка вестиме її по життю, — ділиться мріями мама Надії Олена. — А ми будемо поруч».Надія говорить, що в неї порівняно із мамою та бабусею вільний доступ до інформації та набагато більше можливостей себе реалізувати. «Зараз ми всі мріємо про мир і щоб світ довкола ставав кращим. Мені хочеться, щоб кожен розумів, що важливий для світу і може зробити великий внесок у його розвиток, — підсумовує Надія. — Моя особиста мрія — пізнавати культури різних країн та порівнювати їх із Україною, багато мандрувати, щоб побачити весь світ».Підлітковий вік — це визначальний період зростання та розвитку, однак для багатьох підлітків в Україні сьогодні це ще й час невизначеності та багатьох труднощів. Кожен третій підліток зізнається, що почувається настільки сумним або невтішним, що припиняє займатися звичною для себе діяльністю. Брак соціальних зв'язків лише підсилює ці виклики, оскільки багато шкіл поблизу прифронтових територій залишаються закритими, а часті повітряні тривоги змушують учнів годинами перебувати в укриттях. Війна негативно позначилася і на освітньому процесі. Тисячі шкіл були пошкоджені або знищені, і багато учнів відстають у навчанні через вимушене переселення, небезпечне освітнє середовище, обмежений доступ до технологій та психологічні наслідки війни.Освіта — це не лише спосіб здобуття знань, а й ключ до формування стійкості, важливих навичок та віри в майбутнє. ЮНІСЕФ працює над тим, щоб кожна дитина могла продовжувати навчання: відновлює та вдосконалює шкільні укриття, забезпечує необхідними навчальними матеріалами, навчає вчителів долати прогалини в освіті, проводить додаткові заняття та посилює як очну, так і онлайн-освіту. Адже кожна дитина має право навчатися, розвиватися та будувати краще майбутнє. , filtered_html

23 січня 65-річний пан Артем прокинувся від гучного вибуху, що порушив ранкову тишу Краматорська на Донеччині. Від вибухової хвилі здригнулись стіни його дому. Пан Артем отримав поранення, а його будинок було зруйновано. "Я живу сам. Допомогти нікому".Попри поранення, Артем не міг чекати. Він поступово, крок за кроком, почав ремонтувати будинок, використовуючи все, що вдалося врятувати. Пан Артем відчув полегшення, коли співробітники БФ "Янголи Спасіння" забезпечили його будівельними матеріалами."З цими матеріалами, я зможу відбудувати принаймні частину будинку, щоб було, де перезимувати," — каже він. Для тисяч людей, які залишаються поблизу лінії фронту, обстріли — це частина щоденного життя, якої неможливо уникнути. У пошкоджених будинках під постійними обстрілами енергетичної інфраструктури мешканці України переживають холодні зимові місяці з тим небагатьом, що в них залишилось.Для України починається четвертий рік повномасштабного російського вторгнення, і, як очікується, 36 % населення країни потребуватимуть гуманітарної допомоги у 2025 році. Війна далека від завершення: щодня уздовж 2 000 кілометрів лінії фронту тривають бойові дії, і мирні мешканці постійно наражаються на небезпеку.За останні три роки не було жодного дня без обстрілів. У 2024 році бої посилилися: і лінія фронту збільшилась на 15 %, зокрема на Харківщині. У Донецькій та Сумській областях загострилися бойові дії, унаслідок чого ще більше зросли гуманітарні потреби людей. Коли немає іншого виходу, крім як виїхати"Я до останнього не хотіла виїжджати. Адже місто живе, поки в ньому хтось залишається, і руйнується, коли всі його покинули. Але мій будинок зруйнували", — розповідає 67-річна пані Наталя, показуючи світлини її зруйнованої домівки у Рубіжному на Луганщині. "Місто живе, поки в ньому хтось залишається, і руйнується, коли всі його покинули". Як і мільйони інших українців за останні три роки, пані Наталя не мала іншого вибору, як виїхати й розпочати все з початку. Зараз вона живе у місці тимчасового проживання в Одесі, що отримує підтримку від Гуманітарного фонду для України (UHF).Повномасштабна війна, яка розпочалась у лютому 2022 року, спричинила найбільшу кризу переміщення  людей в Європі з часів Другої світової війни. Станом на січень 2025 року 3,7 мільйона людей були вимушеними переселенцями в Україні, і 6,9 мільйона виїхали за кордон, не маючи змоги повернутися додому, де зруйноване їхнє звичне життя.Через продовження обстрілів у прифронтових громадах мешканці змушені евакуюватися, залишаючи рідні домівки та все, що в них було.Через війну зросло навантаження на систему охорони здоров’яЧерез війну неймовірно зросло навантаження на систему охорони здоров'я України та збільшилась потреба в травматологах і психологах.За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) з лютого 2022 року було зареєстровано понад 2 200 випадків, коли постраждали медичні заклади та персонал, що наражає на небезпеку лікарів та пацієнтів."Я побачив сумні наслідки, коли був у повністю зруйнованій унаслідок удару клініці в Запоріжжі, знаючи, що там загинуло 11 людей, включаючи 4 медичні працівниці, лише кілька тижнів тому," — сказав Координатор з надзвичайної допомоги Том Флетчер під час нещодавнього відвідання України. В Одесі Юлія, фармацевтка громадської організації "Ваше місто", надає допомогу вразливим людям у пункті видачі ліків. Вона та її сім'я були змушені виїхати з Херсона під час інтенсивних бойових дій."Через війну багато людей, у тому числі літніх людей, сімей з маленькими дітьми та людей з інвалідністю, втратили засоби до існування, — пояснює Юлія. — Щодня вони мають робити складний вибір: купити продукти, ліки або заплатити за комунальні послуги". Найбільше від обстрілів та переміщення страждають діти"Все, про що я могла думати, залишаючи рідне місто, — це безпека моїх дітей, — розповідає Анастасія, мати трьох дітей, яка була змушена рятуватися від інтенсивних бойових дій на Донеччині, на сході країни. — Їм було дуже важко залишити дім, школу та друзів. Вони не могли навчатися, поки ми шукали нове місце проживання".За даними ЮНІСЕФ, що щотижня в Україні гинуть або отримують поранення в середньому щонайменше 16 дітей. Було пошкоджено понад 3 600 закладів освіти. І 600 000 дітей все ще змушені навчатися дистанційно: їхні школи зруйновано, або до них надто небезпечно дістатися.Анастасія та її сім'я врешті-решт знайшли вільний будинок у селі та переїхали туди. Маючи обмежені ресурси, вони покладаються на гуманітарну допомогу. "Тепер, коли у нас є дрова для опалення будинку взимку, ми можемо зосередитися на навчанні та починати відбудовувати наше життя", - каже Анастасія.По всій Україні гуманітарні співробітники допомагають таким сім'ям, як родина Анастасії, щоб діти мали захист та підтримку під час війни. Світ не може відвернутися від України"У 2022 році мій друг Женя Санін евакуював сотні містян, які потрапили під обстріли у Харкові, — розповідає Євген Коляда, керівник громадської організації "Координаційний гуманітарний центр". — Через рік він загинув, доставляючи допомогу у прифронтові громади поблизу лінії фронту". Ім'я Жені тепер зазначене на дошці пам’яті на Алеї волонтерів у Харкові. Євген каже, що на дошці постійно з’являються нові імена: "Ці люди —  герої, які пожертвували всім, навіть власним життям, щоб врятувати тих, хто поряд".За останні три роки в Україні загинуло щонайменше 32 гуманітарних працівники, 85 отримали поранення. Через удари з дронів, ракетні обстріли та удари керованими авіабомбами зросли ризики як для мирних жителів, так і для тих, хто намагається їм допомогти. Проте, попри небезпеку, гуманітарні працівники продовжують надавати підтримку людям.Лише у 2024 році українські неурядові організацій, місцеві волонтери, міжнародні організації та агенції ООН надали життєво необхідну допомогу понад 8 мільйонам постраждалих від війни в Україні людей, у першу чергу підтримуючи мешканців прифронтових районів. Понад 50 гуманітарних автоколон у складних умовах доставили 580 тонн продуктів, води, медикаментів та зимових речей у прифронтові громади, де люди намагаються вижити, попри небезпеку.

Щоденна робота 600 організацій, більшість з яких складають українські неурядові організації, є доказом стійкості та сили місцевих громад. Їхня провідна роль у реагуванні на кризу є проявом солідарності та самовідданості. Саме завдяки їм навіть у найскладніші часи ті, хто її найбільше потребує підтримки, можуть отримати допомогу.

У 2025 році гуманітарні організації працюватимуть, щоб надати гуманітарну допомогу, у тому числі продовольчу, медичну, грошову допомогу та підтримку у сфері житла, освіти, соціально-правового захисту та іншу життєво необхідну допомогу, 6 мільйонам найбільш вразливих людей. У першу чергу тим людям, які мають найбільші потреби у прифронтових громадах або інших небезпечних районах. "Ми повинні подвоїти зусилля, щоб покласти край цій війні, щоб народ України міг будувати своє майбутнє, де є безпека, справедливість та можливості," — зазначив Координатор надзвичайної допомоги ООН Том Флетчер під час представлення Плану гуманітарних потреб та реагування на 2025 рік. "Як гуманітарні працівники, ми зобов'язуємося бути з народом України стільки, скільки буде потрібно" 
Координатор надзвичайної допомоги ООН Том Флетчер   , filtered_html

Протягом цих років українці, за підтримки партнерів, продовжують розвиватися, підтримувати одне одного та адаптуватися до нових умов.Програма розвитку ООН (ПРООН) в Україні разом з партнерами підтримує розвиток і стійкість країни, допомагаючи громадам, бізнесам і державним інституціям долати виклики війни та будувати майбутнє. Після повномасштабного вторгнення у 2022 році діяльність організації значно розширилася.ПРООН надає комплексну підтримку Україні, зокрема допомагає реагувати на надзвичайні ситуації та підтримує довгострокові ініціативи з розвитку. Серед ключових сфер: посилення демократичного врядування та соціальної згуртованості, підтримка інклюзивного економічного розвитку, протимінної діяльності, розбору завалів, переходу до зеленої енергетики, відновлення інфраструктури, посилення верховенства права та доступу до правосуддя, а також стійкості до зміни клімату.Саме такі історії — про стійкість, взаємодопомогу, розвиток і нові ідеї — ми розповідаємо в цьому фотопроєкті.Втілити мрію та знайти нову справу Іван Батрак усе життя жив у Покровську, що на Донеччині, де працював шахтарем. У 2023 році внаслідок ракетного обстрілу чоловік отримав важку травму хребта. Так Іван потрапив до львівського реабілітаційного центру UNBROKEN.«Я кілька місяців був у лікарні. Під час терапевтичної прогулянки містом, коли мене вперше вивели на вулицю, я сказав, що мені треба в якийсь барбершоп, аби привести себе до ладу, бо я вже трішки підзаріс», — згадує він.Майстер, який його стриг, саме набирав групу для навчання. Це було наче доля: Іван мріяв стати барбером ще у Покровську, але тоді на опанування нового фаху бракувало часу.  Після навчання він тепер працює в барбершопі, що обслуговує тих, хто проходить реабілітацію в UNBROKEN. Облаштувати барбершоп центру, а також організувати навчання, вдалося за сприяння ПРООН та фінансової підтримки урядів Німеччини й Республіки Корея. Тут відремонтували приміщення площею понад 30 квадратних метрів, отримали професійне обладнання, меблі для навчання та розхідні матеріали. Для багатьох його клієнтів стрижка — як ковток свіжого повітря (як колись і для самого Івана). Завдяки підтримці реабілітаційного центру і можливості працевлаштування Іван переконаний, що зможе подолати труднощі.«Важливо давати робочі місця людям, які отримали поранення, які потребують адаптації до нового життя. Бо це — соціалізація, спілкування. Замість того, щоб лежати вдома, я встав, зібрався і їду туди, де зможу бути корисним», — каже Іван.Навчати чемпіонів за будь-яких умов Всі навчальні заклади пишаються своїми випускниками, та для Миколаївського фахового коледжу фізичної культури особлива втіха — рахувати, скільки їхніх учнів виступали на Олімпійських іграх. Понад 30 спортсменів, що представляли Україну на міжнародних змаганнях (наприклад, багаторазова медалістка Ольга Харлан), вчились саме тут, у Миколаєві. Коледж не припиняв своєї роботи навіть після початку повномасштабного вторгнення. Але ракетні обстріли пошкодили будівлі гуртожитку та навчального корпусу. «Після першого влучання у дах гуртожитку тут усе було дуже пошкоджене. Ми трошки привели до ладу навчальний корпус, вікна закрили фанерою. Але потім відбулося друге попадання вже в будинок, який стояв поряд з навчальним корпусом. І знову вибуховою хвилею було пошкоджено нашу будівлю», — розповідає директорка коледжу Олена Петрухіна.  Олена понад 20 років пропрацювала в цьому коледжі і виховала не одне покоління видатних українських спортсменів. У коледжі до вибору студентів та учнів є 18 видів спорту. Зараз тут навчається 235 дітей, з яких 140 залишаються в Миколаєві і відвідують навчальний корпус. Це стало можливо завдяки підтримці Європейського Союзу та ПРООН, які допомогли відновити пошкоджену будівлю. Ремонт в гуртожитку триває, тому студенти з інших міст продовжують навчання онлайн. Але Олена вірить, що скоро до стін коледжу повернуться всі учні.«Наші діти продовжують вчитися, розвиватися. Спорт — це життя. Коли дивишся на дітей, які тренуються, які прагнуть досягати своїх цілей, ти й сам надихаєшся. Ти бачиш результат усіх докладених зусиль. Ми навчаємо їх, а вони — нас».Нове покликання — звільняти землю від мін Олександр Тарасовський після поранення пройшов курс із протимінної діяльності та готується звільняти українські землі від мін.До війни він змінював професії: був актором, барменом, працював в автомайстерні. З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році пішов добровольцем на фронт, де отримав мінно-вибухову травму руки. Після звільнення з війська шукав себе в цивільному житті: займався джиу-джитсу в клубі для ветеранів, намагався повернутися до колишньої роботи.«Спробував знову працювати барменом, але не відчував себе на місці. Хотілося бути корисним країні», — розповідає Олександр.У грудні 2023 року він дізнався про курс із гуманітарного розмінування для ветеранів з інвалідністю, організований Мінекономіки та ПРООН за підтримки Швеції і Нідерландів. Додатково закінчив курси з тактичної медицини та зараз готується до роботи в міжнародній компанії Global Clearance Solutions Ukraine.«Земля — чи не найбільший ресурс, який можна задіяти для майбутнього країни, але зараз там — міни. Що може бути важливішим, ніж звільнити землю від мін?» — переконаний Олександр. Світло для Чернігівщини  Марія і Олег Буреніни, відколи одружились іще студентами, завжди працювали разом. Спочатку мали сімейний бізнес з установлення опалювальних систем, а після повномасштабного вторгнення зайнялись монтажем сонячних електростанцій у Чернігові й області, де навесні 2022-го бракувало світла і комунікацій. «Спочатку ти довго займаєшся розрахунками, тоді — завозиш обладнання на обʼєкт і встановлюєш його на даху, покрівлі чи на землі, потім — підʼєднуєш усе всередині будівлі. Інвертори й акумулятори збираються в єдину систему. А тоді натискаєш на кнопку — хоп, і усе працює, а клієнт задоволений. Це мій улюблений момент в роботі» , — усміхається Марія.Тривалий час у спільній справі вона займалася офісною роботою. Викладачка математики й інформатики за фахом, Марія робила розрахунки, тримала зв'язок з постачальниками, відповідала за оплату обладнання і продажі користувачам. Що довше занурювалась у роботу, то сильніше хотіла вміти та робити більше. Так дізналася про навчання для жінок встановленню сонячних електростанцій. Його організували GEF, ПРООН та компанія «Атмосфера» (один з найбільших імпортерів обладнання для сонячних електростанцій). Десятеро жінок учились спочатку теорії — робити розрахунки, розбиратись у видах обладнання. Тоді поїхали до Києва — вчитись у фахівців практичних навичок. Зокрема, на макетах дахів із різними покрівлями учились працювати «в полі» та верхолазних робіт.«Я навчалась із величезним задоволенням. Тепер ми маємо амбіції робити більше. Зараз люди навіть не питають, за скільки та станція окупиться. Вони кажуть: “я купую собі комфорт, не хочу страждати від того, що не працює техніка і опалення”. Наша робота ніколи не буде непотрібною», — каже Марія.Показати молоді справжню Одесу 21-річна Марія Чілей та 34-річний Євген Попєско — молодіжні лідери, які допомагають відновлювати простори та людей. Їх познайомила «ВідНОВА:UA» — програма, що залучає молодь до відновлення України, яку підтримує ПРООН за фінансування Данії та Японії. Спершу Євген та Марія відновлювали приміщення, що ставали молодіжними просторами, надихалися містами, людьми та справами.До цього Марія тільки чула про тренінги і проєкти, але випадково побачила рекламу «ВідНОВА:UA» у фейсбуці. Зрештою їх обох відібрали: Марія поїхала до Мукачева, Євген — у Рокитне та Маневичі. «Досвід, який ми пройшли, ні на що не проміняти. Після цього здається, що ти можеш зробити все», — розповідає Марія. Обоє повернулися натхненні. Й у серпні 2024 року організували «ВідНОВА:UA» у рідній Одесі. Учасники з 11 областей реанімували занедбані напівпідвальні кімнати у міському комунальному молодіжному центрі: демонтували, тинькували, шпаклювали, фарбували. На той час Марія, уже засновниця громадської організації «Український національний простір», та Євген, проєктний менеджер і тренер, прагнули відкрити учасникам іншу Одесу, справжню.  «Утім, це було навіть не про відновлення приміщень, це про відновлення людей. Вони приїжджають в якесь одне місце і в цей тривожний час мають змогу перезавантажитись, по-новому відчути себе завдяки волонтерству, спільноті, культурній програмі і дотичності до розвитку країни, її трансформації в майбутньому. Бо кожен простір — це внесок у майбутнє. Щоб повернутися додому з бажанням робити більше, ніж до цього», — каже Євген.Простір, який спільно повертали до життя, став комфортним і доступним. Сьогодні там проводять гуртки і збирається молодь. А вікна, які не відчинялися, та обдерті стіни лишились у минулому. Вивести український бізнес на світовий рівень У 2017-му Сергій Штефан займався створенням меблів, коли друзі-підприємці запропонували йому спільно заснувати меблеву фабрику — відчували, що на ринку бракує бізнесів, які б займалися складними меблевими проєктами.Спочатку на фабриці Bassa працювало четверо людей — Сергій, його партнер і двоє монтажників. Сьогодні, через сім із половиною років, компанія має пʼятьох співзасновників і понад сотню працівників. Bassa спеціалізується на виготовленні корпусних меблів преміумкласу на замовлення переважно співпрацюючи з дизайнерськими студіями.«Перші три роки ми працювали нон-стоп. Зараз у нас великий конструкторський відділ, що дозволяє надавати повний спектр послуг. Аби замовнику було комфортно і цікаво працювати з однією компанією, ми закриваємо майже всі його потреби. Таким чином мінімально залежимо від підрядників», — пояснює Сергій.За останні шість років Bassa не протермінувала жодного замовлення, що у меблевій галузі є радше винятком із правил. Фабрика реалізовує проєкти різного масштабу: від меблів для будиночка на колесах площею 40 м² до комплексних рішень для приміщень на 700 м². Так українці зрозуміли, що готові працювати на експорт. Bassa вже виконала проєкти для двох квартир в Дубаї та співпрацювала із замовниками у Чехії, Великій Британії, Грузії та Нідерландах.  Щоб розвиватися разом із галуззю та ділитися набутим досвідом Bassa уже пʼять років співпрацює з Українською асоціацією меблевиків за підтримки ПРООН та Швейцарії. «Це чудова можливість для обміну досвідом з нашими колегами. Заходи, на яких ми зустрічаємось і спілкуємось, дають змогу перезавантажити мізки, почути досвід колег, а з цього — зробити висновки й удосконалюватись», — говорить Сергій. Також Bassa є партнером асоціації у проєкті «Школа мебляра», спрямованому на вирішення головної проблеми галузі — нестачі кваліфікованих кадрів. Програма дає змогу фабриці та колегам навчати і залучати нові кадри.«Наш головний актив — це потужна команда, без якої нічого б не вдалося. Я вірю в нашу справу і сподіваюсь, що скоро війна закінчиться і ми зможемо майже щотижня літати за кордон, відкриємо шоуруми в Дубаї і Європі та, можливо, навіть відкриємо за межами України ще одну меблеву фабрику», — ділиться Сергій. , filtered_html

Їхні історії свідчать про постійну потребу підтримувати медіасередовище у складних умовах.Світлана Карпенко, директорка та головна редакторка газети «Трудова слава» з м.Оріхова Запорізької області«Оскільки ми працюємо в умовах постійних викликів, пов’язаних із війною, основною метою було забезпечити здатність висвітлювати важливі події на місцевому та регіональному рівнях, інформувати наших читачів та зберегти зв’язок громади в цей складний час.Ми використали отримані кошти на технічне оновлення, яке дозволило підвищити якість наших матеріалів і ефективність роботи. Зокрема, придбали смартфон для створення відео. Протягом кількох місяців наші журналісти опановували техніки мобільної журналістики. Тож новий смартфон вже став ключовим інструментом у створенні мультимедійного контенту, зокрема репортажів і відеоісторій про життя людей на прифронтових територіях». Наталія Калініченко, Головна редакторка газети Білопільщина з Білопілля Сумської області «З весни 2024 року наша громада, розташована за сім кілометрів від кордону, регулярно потерпає від обстрілів і бомбардувань з боку РФ. Особливо постраждав центр Білопілля, приватні оселі, державні установи, підприємства. У травні було оголошено евакуацію з міста та п’ятикілометрової зони навколо нього. Дві третини жителів виїхали. Незважаючи на це, наше медіа продовжує працювати в таких умовах.Ми використали отримані кошти, щоб продовжити друк газети у листопаді та грудні 2024 року, доставити її читачам та підписникам, організувати виїзди на місця прильотів та провести інтерв’ю з постраждалими, продовжувати постійні зустрічі з іноземними колегами, надавати їм інформацію та супроводжувати під час їхньої роботи у громаді. Також ми організували евакуацію редакційного архіву, у якому збереглися газети з 1947 року».Андрій  Андрєєв*, оператор-фрілансер «Фінансова допомога дала мені змогу придбати деяке обладнання, необхідне для професійної фотозйомки, забезпечити логістичну підтримку моєї роботи, як фотографа, а також обробити та підготувати матеріали. Завдяки цьому ми змогли створити архів, який у майбутньому стане основою для журналістських розслідувань, виставок та друкованих видань. Ми також спрямували вашу допомогу на створення матеріалів для локальних і міжнародних заходів, присвячених поширенню інформації про ситуацію у нашій країні. Це дозволяє привертати увагу світової спільноти, що вкрай необхідно для подальшої підтримки нашої країни в її боротьбі за свободу і незалежність».*Ім'я було змінено з міркувань безпеки Ірина Мартинова, Антикризовий медіа-центр, Дружківка, Донецька область «До того, як я побачила оголошення про програму екстрених грантів, у мене вже була ідея створити подкаст.  Однак зробити це без фінансової підтримки було складно, оскільки подкаст потребував додаткових витрат, зокрема, на звукове оформлення, яке я не можу зробити сама. Я хотіла присвятити свій подкаст тим, хто залишається або повертається на Донеччину та підтримує тамтешнє місцеве населення, а також переселенців. Тож коли я побачила можливість отримати екстрений грант, я вирішила спробувати і була дуже рада отримати позитивний результат. Завдяки цій підтримці з’явився подкаст «Нариси про Донеччину», над яким і зараз продовжую працювати».
  Павло Солодовник, журналіст та редактор ЧЕline, м. Чернігів«Для нашої редакції допомога була неймовірно значимою і вчасною. Наш офіс з майже усією технікою та меблями був знищений ракетним ударом у 2023 році. Нині ми орендуємо інше приміщення і самотужки сплачуємо за оренду, комунальні послуги, одночасно намагаючись закривати пробіли, спричинені нестачею техніки. Завдяки гранту ми придбали спеціальні мікрофони RØDE, мікрофон для студійного запису і павербанки. Щиро дякуємо за цю допомогу! Разом – вистоїмо!»Про проєктЦя підтримка стала можливою завдяки щедрій допомозі Японії. UNESCO й надалі прагне підтримувати безпеку українських і міжнародних журналістів та медіапрацівників в Україні, щоб вони могли надавати населенню фактичну, конфліктно-чутливу та перевірену інформацію, що становить суспільний інтерес, з дотриманням редакційної незалежності.Завдяки співпраці зі Всесвітньою продовольчою програмою (WFP) перший етап фінансування, що передбачав 160 грантів, було реалізовано у 2022 році у партнерстві з Міжнародною федерацією журналістів (IFJ) та Національною спілкою журналістів України (НСЖУ). У 2023 році відбувся другий етап, у межах якого було надано ще 200 грантів у співпраці з Lviv Media Forum.Наприкінці 2024 року ще 200 журналістів отримали гранти UNESCO, що дозволило їм продовжити роботу, незважаючи на складні умови та нестачу ресурсів. Відбір та реалізація програми проводилися у партнерстві з Інститутом розвитку регіональної преси (ІРРП).Критерії відбору забезпечували гендерний баланс і територіальне представництво, надаючи пріоритет журналістам, зокрема представникам місцевих медіа та фрілансерам, які продовжують працювати у прифронтових регіонах або були змушені переїхати, а також тим, хто раніше не отримував грантів у межах цієї ініціативи.Серед 200 відібраних заявників було 66 чоловіків і 134 жінки. Ці журналісти працюють у всіх регіонах України, найбільше — у Київській області, а також у Сумській, Харківській, Дніпропетровській та Запорізькій областях. Більшість грантоотримувачів працюють у сфері онлайн-медіа, 15% — у друкованій пресі, 14% — на телебаченні, ще 14% — в інших видах медіа., filtered_html