Три покоління жінок порівнюють свої юні роки, мрії та можливості

Темне ледь хвилясте волосся акуратно зібране шпилькою, яка нагадує хризантеми. Сукня з коміром, сережки у вухах, спрямований у далечінь погляд. На цій фотографії Тетяна ще зовсім юна дівчина, а зараз — мама та бабуся. Разом із донькою Оленою та онукою Надійкою вона переглядає сімейні альбоми та читає підписи на звороті складених у коробки світлин. Усі фотографії Тетяни — монохромні, світлини її доньки Олени — переважно кольорові, а альбоми Надії зберігаються в галереї її мобільного телефона. 

Кіно, цукерки та проліски

«Я послухала розповіді своєї мами та мрії доньки, пригадала себе в п’ятнадцять років і хочу сказати, що будь-коли бути підлітком — це класно, — говорить Олена. — Відрізняються умови життя, інструменти пізнання світу, а відчуття однакові — круті та теплі». 

На підтвердження цих слів жінка знаходить одну зі своїх світлин: на ній усміхнена дівчина-підліток, одягнена у яскраву сукню. Вона жартує, що мода рухається по колу, тому її донька Надія може сміливо носити цей «вінтажний одяг». Натомість Надійка цікавиться в бабусі, що та вдягала в підлітковому віці.

«У мене було одне плаття, яке мені пошила мама. Я його випадково порвала й заховала у куфро — скриню для одягу. Поклала на саме дно, щоб не побачила мати… Часто носила одяг своїх старших сестер. Коли вони пішли на роботу, то допомагали, купували мені нові речі», — розповідає Тетяна. 

Утім, попри труднощі, в неї багато світлих спогадів про юність. «Життя було чудовим. Навесні вода розливалася аж до нашої хати, і ми з друзями ходили по річці на чайці. Допливали до урочища Дуби, де росли величезні дерева, збирали там проліски, — згадує жінка. — Я ловила рибу кошиком. Стояла боса у воді, потім ноги лопалися».

У селі раз на тиждень показували кіно. Дівчині дуже хотілося дивитися фільми, і вона потайки від мами брала з курника яйце, обмінювала його на копійки та купувала квиток. Вечорами разом із друзями співали пісень. Особливо Тетяні запам’яталося, коли батьки привозили з міста Дубровиця солодощі —  «подушечки» з цукром.

«У п’ятнадцять років було чудове життя — безтурботне, насичене, яскраве, — приєднується до спогадів Олена. Вона, як і її мама Тетяна, багато часу проводила з друзями надворі. — Ми мали обов’язки вдома, оскільки господарка була величезна. Часто підробляли: допомагали сушити зерно, щоб мати додаткові кошти для себе. Потім займалися уроками й бігли гуляти з друзями — це було найвеселіше».

Збиралися на стадіоні великою компанією, робили з бляшанок з-під фарби піраміди, розбивали їх палками. Тато Олени зробив на подвір’ї волейбольну сітку, тож до неї додому часто приходили друзі. Разом із хлопцями та дівчатами Олена любила співати. Не у всіх були магнітофони, тож доводилося записувати слова пісень у зошит та вчити їх напам’ять. Кожного року ходили колядувати та щедрувати. «Зараз у дітей спілкування здебільшого телефонне. Наше спілкування було живим, дуже активним», — наголошує Олена.

На дитинство Олени припала Чорнобильська катастрофа. Повітря Поліського краю, де жила родина, було значно забрудненим. Олена їздила в оздоровчі табори разом із однокласниками. Додатково мама возила її до тітки, яка жила в Миколаївській області. «Я в дитинстві багато подорожувала Україною — батьки нам створювали таку можливість», — пояснює Олена.

Гуси, вірші та мрії

«У неповні шістнадцять років я вже закінчила школу. В нас не було світла, і я вчилася при світлі гасової лампи. Дуже любила читати й часто ходила в бібліотеку, — пригадує шкільні роки бабуся Надії Тетяна. — Вірші вчила, коли пасла гусей чи свиней — потрібно було допомагати батькам». 

Одразу після школи Тетяна планувала йти на роботу — доїти корів на фермі. У планах була і поїздка на заробітки в іншу область, і юнка навіть спакувала для цього валізи. «Мати прийшла з поля й побачила чемодан. Вона розплакалася, і я зрозуміла, що зле зробила. Батьки хотіли, щоб у мене була освіта, і я зараз дуже вдячна їм за це», — каже Тетяна. Своєю чергою вона зробила все можливе, щоб дати освіту своїм дітям.

«У свої п’ятнадцять років я мріяла бути бухгалтером. Мама моєї подруги вела бухгалтерію в сільській раді — в неї на столі було багато паперів, рахівниця. І я любила спостерігати за її роботою. Мені вдалося отримати фах бухгалтера, хоча перша моя освіта — технічна», — пояснює Олена. Вона реалізувала свою мрію і сподівається, що її донька Надія також знайде своє покликання в житті.

«Найбільшим викликом для мого покоління в п’ятнадцять років був вибір сукні на дискотеку. Ми знали, що всі наші проблеми допоможуть вирішити мама з татом, — говорить з усмішкою Олена. — Ми жили під мирним небом, а наші діти мають повітряну тривогу або тривогу від війни». Олена додає, що попри всі виклики її донька старається здобути якісну освіту.

«Підлітки з покоління моєї онуки дуже відкриті до світу, багато подорожують. Вони комунікабельні, сміливі та багато знають, — додає Тетяна. — Вони зовсім не такі, якими ми були в п’ятнадцять років, і ці зміни — на краще». Тетяна наголошує, що Надія поважає старших та прагне знань так само як свого часу прагнула вона. Мама та бабуся суголосні в тому, що сучасному поколінню варто менше часу проводити в соцмережах та більше читати книжок.

Стереотипи, стандарти та перспектива

«На мою думку, найбільший виклик для дівчат сьогодні — це відповідати всім стандартам, бути ідеально розумною та водночас ідеально красивою, — говорить Надія. — Мені видається, що це стереотипи, через які більшість жінок не можуть себе сприймати такими, якими вони є. Починають щось змінювати в собі, щоб відповідати не тому, що вони хочуть бачити в собі, а тому, що хочуть бачити оточуючі». Надія додає, що стереотипи про красу зазвичай підкріплюють соціальні мережі із занадто гарними картинками, ефектами та обробленням фото.

Покоління Надії зростає в часи інтернету, який ретранслює «ідеальних жінок», які живуть у «бездоганному» світі. «Раніше я також прагнула відповідати навіяним стандартам. Намагалася випрямляти своє кучеряве волосся, заплітати його так, щоб не було видно моїх завитків, але з часом зрозуміла, що варто залишатися собою й кучері — це моя родзинка», — усміхається дівчина. Надія часто говорить компліменти своїм подругам, щоб вони почувалися комфортно, а вони натомість надихають її. Для дівчат підліткового віку важлива підтримка однолітків та розуміння родини.

«Мама та бабуся — мої дві головні опори з самого дитинства. Вони завжди показували мені шикарний приклад, якою потрібно бути», — зізнається Надія. Вона прагне здобути хорошу освіту, вивчити багато мов: англійську, корейську, французьку та інші. Дівчина захоплюється фотографією та впродовж багатьох років співає у фольклорному ансамблі. «Після школи планую вступати до закордонного вишу, працювати в міжнародній гуманітарній організації та допомагати людям будувати кращий світ. Хочу створювати більше можливостей для жінок, щоб вони мали змогу розвиватися та реалізувати себе у вибраній сфері», — пояснює Надія. 

«Дуже хочу, щоб моя донька жила під мирним небом, була щасливою та знайшла справу, якою буде горіти і яка вестиме її по життю, — ділиться мріями мама Надії Олена. — А ми будемо поруч».

Надія говорить, що в неї порівняно із мамою та бабусею вільний доступ до інформації та набагато більше можливостей себе реалізувати. «Зараз ми всі мріємо про мир і щоб світ довкола ставав кращим. Мені хочеться, щоб кожен розумів, що важливий для світу і може зробити великий внесок у його розвиток, — підсумовує Надія. — Моя особиста мрія — пізнавати культури різних країн та порівнювати їх із Україною, багато мандрувати, щоб побачити весь світ».

Підлітковий вік — це визначальний період зростання та розвитку, однак для багатьох підлітків в Україні сьогодні це ще й час невизначеності та багатьох труднощів. Кожен третій підліток зізнається, що почувається настільки сумним або невтішним, що припиняє займатися звичною для себе діяльністю. Брак соціальних зв'язків лише підсилює ці виклики, оскільки багато шкіл поблизу прифронтових територій залишаються закритими, а часті повітряні тривоги змушують учнів годинами перебувати в укриттях.

Війна негативно позначилася і на освітньому процесі. Тисячі шкіл були пошкоджені або знищені, і багато учнів відстають у навчанні через вимушене переселення, небезпечне освітнє середовище, обмежений доступ до технологій та психологічні наслідки війни.

Освіта — це не лише спосіб здобуття знань, а й ключ до формування стійкості, важливих навичок та віри в майбутнє. ЮНІСЕФ працює над тим, щоб кожна дитина могла продовжувати навчання: відновлює та вдосконалює шкільні укриття, забезпечує необхідними навчальними матеріалами, навчає вчителів долати прогалини в освіті, проводить додаткові заняття та посилює як очну, так і онлайн-освіту. Адже кожна дитина має право навчатися, розвиватися та будувати краще майбутнє.