Мрії про майбутнє дарують надію

«Страшно, коли свистить снаряд, — розповідає Андрій, який народився у 2014 році — в рік початку війни на сході України. — Тоді треба швидко падати на землю. Коли летить дрон, треба бігти змійкою — так у нього менше шансів влучити в тебе».

Бігти краще до найближчої зупинки, продовжує він, бо біля них у Херсоні стоять бетонні сховища або захисні габіони. 

Проте кожна секунда може стати вирішальною.

«Часто буває так, що спочатку починає прилітати, а вже потім лунає тривога», — пояснює він. 

Херсон розташований на лінії фронту, і обстріли тут майже щодня. Втім, за даними місцевої влади, у місті на півдні України залишаються понад 60 тисяч мирних мешканців. Серед них багато дітей, які впродовж трьох років після початку повномасштабної війни у 2022 році не мають доступу ані до шкіл, ані до дитсадків, ані навіть до безпечних місць для ігор із друзями надворі.

За останніх три роки Андрій пережив втрату батька та кілька дуже небезпечних обстрілів. Але енергійний хлопчик завжди знаходить у собі сили, щоб бачити світ у світлих тонах, підтримувати маму та втілювати свої мрії. А їх у Андрія багато.

Андрій упевнений, що його життя могло б скластися інакше, якби не війна.

«Я міг би професійно грати у футбол. Я міг би ходити до школи. Моє місто Херсон не було б розбите, і я б не хвилювався за бабусю, яка живе в Харкові, чи за бабусю із Запоріжжя», — говорить хлопчик.

Разом із мамою та старшим братом Андрій усе своє життя мешкає в Херсоні. Попри нестабільну безпекову ситуацію ще з 2014 року школа Андрія остаточно закрилася тільки після початку повномасштабної війни.

«Я сидів за партою всього три-чотири місяці. Потім почався карантин, а потім — лютий і війна», — пригадує із сумом хлопчик. 

У класі Андрія залишилося всього кілька учнів, і тепер його уроки проходять на планшеті в його спальні. Він пояснює: «Коли ми ще вчилися в школі, нас було набагато більше. Але всі пороз’їжджалися: хтось у Німеччину, хтось у Польщу».

Як це — сидіти за справжньою партою та спілкуватися з учителем не через екран ґаджета — Андрій згадав нещодавно. Під час осіннього відпочинку в дитячому таборі в Карпатах хлопець три тижні відвідував школу офлайн. Після цього в нього з’явилася мрія — знову ходити до школи в Херсоні.

«Там була така маленька школа. Я спілкувався, ходив на уроки, у їдальню. Мені дуже сподобалося. Це ще була осінь, усе таке жовте, гарне — дуже класно. Тепер я хочу знову ходити до школи», — говорить Андрій.

Футбол дарує Андрієві недовгі перерви на відпочинок та спілкування з іншими дітьми, хоча й не без ризику. Щовихідних він із друзями грає на полі поблизу дому. Але щойно діти почують вибухи та завивання сирени повітряної тривоги, мчать до укриття.

На стіні сірого бетонного сховища біля дому Андрія висить інструкція з правилами поведінки в місті. «Дальність польоту дронів — до 25 км. Це означає, що в Херсоні немає абсолютно безпечного місця!» — написано на одному з жовтих папірців, розвішаних по місту.

«Я почув, що щось летить»

Андрій не нехтує цими правилами. Він з власного досвіду знає, що таке небезпека.

«Я грав тут, недалеко від дому, зі своїм другом Платоном, і біля нас крутився вуличний собака. Він почав гавкати, і я почув, що щось летить. Дивлюся в небо — а там дрон виляє. Я одразу побіг. Я біжу, Платон біжить, і собака за мною. Я забіг в укриття біля магазину, Платон упав, а потім теж добіг. Дрон різко припинив дзижчати, а потім — бабах — вибух», — згадує хлопчик.

Правил поведінки під обстрілами Андрія навчив тато. Чоловік загинув минулої зими в автомобільній аварії. 

«Мені дуже не подобається жити без тата. Але мама робить для мене все, старається, щоб мені було добре. А я намагаюся підтримувати її у відповідь», — зізнається Андрій.

Після аварії мама Андрія провела кілька місяців у лікарні, а її сини в цей час жили у бабусі в Запоріжжі. Саме там Андрій навчився грати у футбол та почав слухати улюблену музику батька.

«Це був важкий період. Я став цікавитися тими гуртами, які любив тато, шукав їх у тіктоці. І вони мені сподобалися. Тепер я мрію накопичити гроші на гітару та навчитися на ній грати», — ділиться планами хлопчик.

Війна також відбилася на його любові до футболу. 

«Якби не обстріли, ми б могли частіше грати. Я б міг бути у кращій формі. І якби не війна з 2014 року, я б міг поїхати до Донецька, подивитися, як грає моя улюблена команда “Шахтар” на своєму великому гарному стадіоні», — розмірковує він.

«Треба бути сильним»

У майбутньому Андрій хоче стати рятувальником у ДСНС, щоб зберігати життя тварин і людей. 

«Треба гарно вчитися, треба бути сильним, щоб тримати брандспойт із потужним напором води. Не знаю, чи вийде в мене, але я буду старатися», — усміхається Андрій.

Нещодавно родина взяла до себе собачку — добру й кумедну таксу Моню.

«Після смерті тата мама пообіцяла нам собаку. І от нещодавно ми побачили, що маленька такса вже місяць сама блукає вулицею. Ми поїхали, забрали її — і тепер вона живе з нами. Наша Монічка…» — говорить Андрій.

Наразі Андрій не полишає своїх мрій  — про краще майбутнє, яке він може допомогти побудувати для себе та України: «Взагалі я б хотів залишитися або в Херсоні, або переїхати до Харкова, коли виросту. Це два дуже гарних міста, які я сильно люблю. До війни в центрі Херсона було так красиво: багато людей гуляли, кафе, ліхтарі, світло. Мені хочеться, щоб так було знову».

Підлітковий вік — це визначальний період зростання та розвитку, однак для багатьох підлітків в Україні сьогодні це ще й час невизначеності та багатьох труднощів. Кожен третій підліток зізнається, що почувається настільки сумним або невтішним, що припиняє займатися звичною для себе діяльністю. Брак соціальних зв'язків лише підсилює ці виклики, оскільки багато шкіл поблизу прифронтових територій залишаються закритими, а часті повітряні тривоги змушують учнів годинами перебувати в укриттях.

The impact of war on education has been profound. Thousands of schools have been damaged or destroyed, and many students struggle to keep up due to displacement, unsafe learning environments, limited access to technology, and the psychological toll of war. 

Education is more than just acquiring knowledge, it is key to building resilience, critical skills, and hope for the future. UNICEF is working to ensure every child can continue learning by repairing and improving school shelters, providing essential learning materials, training teachers to address learning gaps, offering catch-up classes, and strengthening both in-person and online education. Because every child has a right to learn, grow, and build a brighter future.