По всій Україні відповіді на ці запитання залежать від рішень, які муніципалітети ухвалюють просто зараз щодо відбудови, а також від того, чи мають жителі можливість впливати на ці рішення.Саме цьому присвячена Ціль сталого розвитку 11: зробити міста й села інклюзивними, безпечними, стійкими та сталими. Її завдання нагадують перелік повсякденних потреб: належне житло, доступний транспорт, безпечні зелені та громадські простори. Вона також охоплює дещо менш помітне, але не менш важливе: реальну участь людей у плануванні розвитку своєї громади.Ірпінь демонструє, як це виглядає на практиці. Місто з населенням близько 102 тисяч людей, розташоване за 7 км від Києва, у 2022 році перебувало під окупацією протягом 30 днів. Понад 2 850 житлових будинків було пошкоджено або зруйновано. Коли наприкінці 2024 року готували план відновлення міста, Ірпінь також приймав понад 23 тисячі внутрішньо переміщених осіб, які становили майже чверть його населення. «Ми маємо унікальний досвід: наша країна не лише відбудовується під час війни, а й продовжує розвиватися», - зазначає Анжела Макеєва, виконувачка обов’язків Ірпінського міського голови - Секретар міської ради. «Саме тому сьогодні для нас так важливо не просто відновити зруйноване, а вже зараз замислитися над тим, яким буде Ірпінь через 10, 20 чи 30 років». Щоб визначити, що слід відбудовувати насамперед, міська влада звернулася до людей, які там живуть. За підтримки Лабораторії міського розвитку України ООН-Хабітат було опитано понад 700 домогосподарств; жителі могли подавати свої проєктні пропозиції, та оприлюднено проєкт плану для громадського обговорення, перш ніж затвердити його в серпні 2025 року. Відповіді допомогли з’ясувати, де саме бракує послуг. Наприклад, у віддалених селах четверо з п’яти жителів не мають доступу до спортивної інфраструктури. Так, нова мережа громадських просторів тепер об’єднує школи, парки та заклади надання послуг по всьому місту. «Відновлення — це не лише те, що ми відбудовуємо, а й те, хто ухвалює рішення», — говорить Александр Коклейда, виконувач обов’язків керівника ООН-Хабітат в Україні. «Коли жителі беруть участь у формуванні плану та бачать, як враховуються їхні пропозиції, відновлення зміцнює довіру й місцеву демократію, а також дає громадам можливість самим визначати власне майбутнє», – підкреслює Александр Коклейда, виконувач обов’язків керівника ООН-Хабітат в Україні.Головна мета ООН-Хабітат полягає у зміцненні спроможності самих муніципалітетів планувати та очолювати процес відновлення. Завдяки практичній технічній підтримці та навчанню місцеві команди вчаться аналізувати потреби своєї громади, залучати жителів, визначати пріоритетність проєктів і готувати їх до залучення фінансування.

У середу Координатор системи ООН в Україні та гуманітарний координатор Матіас Шмале закликав припинити напади на цивільне населення. За останніми даними місцевої влади, серед загиблих у Прилуках було п’ятеро дітей, троє з яких були немовлятами. Одна дитина загинула разом зі своєю матір’ю та бабусею.Як повідомляється, внаслідок ударів по житлових будинках поранень зазнали щонайменше 54 людини. Рятувальні роботи,які тривали понад 24 години, закінчилися 8 жовтня. За повідомленнями, нічна хвиля атак також забрала життя близько 25 людей, ще десятки цивільних дістали поранення у Кременчуці Полтавської області, Києві та Олександрії Кіровоградської області.За останніми даними, протягом перших восьми місяців цього року в Україні було вбито або поранено 15 280 цивільних осіб.Діти перебувають у постійній небезпеці«Сім’ї ніколи не повинні переживати жах, коли їхні діти постійно перебувають у небезпеці або опиняються похованими під завалами власних домівок. Ця тенденція до зростання шкоди, якої зазнає цивільне населення, має припинитися», – заявив у повідомленні найвищий представник ООН у країні Матіас Шмале.5 та 6 жовтня авіаудари були завдані по лікарні у Кривому Розі та автомобілях швидкої допомоги у Краматорську, внаслідок чого постраждали медичні працівники.Працівники Українського Червоного Хреста також зазнали поранень, прямуючи на допомогу людям, які постраждали внаслідок атаки у Запоріжжі.Порушення міжнародного права«Цивільне населення, зокрема діти, житлові будинки та критично важлива цивільна інфраструктура перебувають під захистом міжнародного гуманітарного права», – наголосив пан Шмале.Під час брифінгу для журналістів у Нью-Йорку в середу речник ООН Стефан Дюжаррік повідомив, що Генеральний секретар рішуче засудив атаки, які тривають. Він також висловив глибоке занепокоєння зростанням кількості жертв серед цивільного населення.«Усі напади, спрямовані проти цивільного населення та цивільної інфраструктури, де б вони не відбувалися, є порушенням міжнародного гуманітарного права і мають бути негайно припинені», – заявив пан Дюжаррік.Гуманітарне реагуванняГуманітарні команди в Україні повідомили, що внаслідок атак і бойових дій уздовж лінії фронту протягом попередніх 24 годин постраждали понад 150 цивільних осіб.Упродовж перших восьми місяців цього року ООН та її гуманітарні партнери надали допомогу 1,5 мільйона людей, які постраждали внаслідок ударів по всій Україні. Атаки продовжують посилюватися та поширюватися на райони, розташовані дедалі далі від лінії фронту.Джерело: UN news

З наближенням п’ятої річниці повномасштабної війни дедалі більше українських ветеранів повертаються додому після ампутацій та інших тяжких поранень. Але що насправді чекає на них удома і хто зустрічає їх після повернення?Коли ми говоримо про відновлення ветеранів, найчастіше уявляємо реабілітаційний центр: протезиста, який підганяє протез, фізичного терапевта, який рахує повтори вправ, перші кроки між паралельними брусами. Усе це надзвичайно важливо. Але що довше я працюю поруч із ветеранами та організаціями, які їх підтримують, то більше переконуюся: важлива частина відновлення починається саме тоді, коли ветеран повертається додому.Відновлення не закінчується за дверима реабілітаційного центру. Встановлення та коригування протезів, відновлення рухливості, подолання болю, візити до лікарів і облаштування житла відповідно до нових потреб можуть тривати місяцями, а іноді й роками. І значну частину цього шляху ветеран проходить удома поруч із дружиною, партнеркою, матір’ю, сестрою чи донькою. Тому я знову і знову повертаюся до одного запитання: хто подбає про поранених і хто подбає про жінок, які щодня поруч із ними?Момент, до якого ніхто не готуєтьсяПотреба України в лікуванні травм і реабілітації величезна. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), потреба в реабілітаційних послугах уже значно перевищує наявні можливості.Такі центри, як UNBROKEN і Superhumans, працюють на межі своїх можливостей, тоді як потреба в їхніх послугах продовжує зростати.Міжнародна організація з міграції зазначає, що ветерани з інвалідністю нерідко стикаються одразу з цілим комплексом потреб у медичній допомозі, житлі, доході та психологічній підтримці.Найбільше мене непокоїть момент повернення додому. Ветеран, який отримував системну підтримку, може повернутися до будинку без ліфта, ванної кімнати, не пристосованої для крісла колісного, обмежених можливостей пересування та рідних, яким ніхто не пояснив, як безпечно допомагати близькій людині. Саме тоді, коли ці труднощі стають частиною щоденного життя родини, вони часто стають менш помітними для системи.Важливо наголосити: ампутація не означає автоматичної залежності від інших. Багато ветеранів зможуть значною мірою повернутися до самостійного життя. Однак декому буде потрібна допомога, щоб пересісти з ліжка у крісло колісне, прийняти душ, одягнутися, дістатися потрібного місця, користуватися спеціальним обладнанням чи оформити документи. Тому ще до виписки має бути зрозуміло, що ветеран може робити самостійно, яку підтримку він отримуватиме надалі та яку саме допомогу очікують від його рідних.Що насправді означає «турбота родини»«Турбота родини» звучить тепло й природно. Але за цими словами часто залишається непомітним те, хто насправді бере на себе цю роботу і якою є її ціна для цієї людини.В Україні жінки вже виконують непропорційно велику частку неоплачуваної роботи з догляду та домашніх справ. Коли поранений ветеран повертається додому, до приготування їжі, прибирання, догляду за дітьми чи старшими родичами, організації побуту та прийому ліків можуть додатися допомога з пересуванням і гігієною, реабілітаційні вправи та додаткові візити до лікарів.
Цифри промовисті. За даними ООН Жінки, що посилається на останню Швидку оцінку завданої шкоди та потреб на відновлення, у 2023 році жінки в Україні витрачали на неоплачувану роботу, зокрема догляд, 55 годин на тиждень, тоді як чоловіки - 39. У 2024 році лише на догляд за дітьми жінки витрачали вже 56 годин на тиждень порівняно з 49 годинами до повномасштабної війни.Ці дані не стосуються безпосередньо догляду за пораненими ветеранами. Однак вони показують, який обсяг неоплачуваної роботи вже може лежати на жінках ще до того, як до нього додається нова відповідальність.І йдеться не лише про час. Якщо ветеран потребує значної допомоги, партнерці чи іншій членкині родини іноді доводиться скорочувати робочий день, відмовлятися від роботи чи навчання або взагалі залишати оплачувану роботу. В інших родинах жінка, навпаки, може стати основною годувальницею, водночас продовжуючи доглядати за близькою людиною. У будь-якому разі це може впливати на її доходи, незалежність і можливість самостійно планувати власне майбутнє.Ціна такої турботи не лише фінансова. Догляд потребує фізичних сил, емоційного ресурсу та постійної організації: записатися до лікаря, знайти необхідне обладнання, оформити допомогу, організувати транспорт і бути поруч із людиною, яка живе з болем або переживає психологічні труднощі.З часом і поступом реабілітації ці обов’язки можуть змінюватися. Але вони не обов’язково зникають після того, як ветеран залишає реабілітаційний центр.Саме тому, на мою думку, на відновлення ветеранів потрібно дивитися і крізь призму гендерної рівності. Питання не лише в тому, чи доглядатимуть за ними жінки. Важливо розуміти, що саме лягає на їхні плечі, як це змінює їхнє власне життя і яку підтримку отримують вони самі.Ризики, про які ми маємо говоритиПовернення додому може принести із собою труднощі, з якими жодна родина не повинна залишатися сам на сам.Ветеран може повернутися з депресією, психологічною травмою, хронічним або фантомним болем. Дехто може стикнутися з проблемним вживанням алкоголю чи інших речовин, намагаючись упоратися з болем, важкими переживаннями або труднощами повернення до цивільного життя. Рідні можуть бути важливою емоційною опорою, але професійна допомога та лікування болю мають залишатися відповідальністю системи охорони здоров’я.Родини мають знати, що така допомога існує і куди по неї звертатися.
Змінюватися можуть і звичні ролі в родині. Наприклад, ветеран може більше піклуватися про дітей, поки його партнерка стає основною годувальницею. В іншій родині жінці, навпаки, доведеться скоротити оплачувану роботу, щоб доглядати за близькою людиною. Такі моделі можуть добре працювати, однак усталені уявлення про ролі чоловіків і жінок іноді ускладнюють пошук нового балансу.Ми також маємо говорити про безпеку. Дослідження «Voices from Ukraine 2024», проведене під егідою ЮНФПА, висвітлює проблему домашнього насильства та насильства з боку інтимного партнера в умовах війни, економічну залежність, стигму й бар’єри на шляху до отримання допомоги. Серед них — труднощі, з якими стикаються постраждалі, коли йдеться про насильство з боку чоловіків, які повернулися з війни. Це якісне дослідження, тому воно не показує, наскільки поширеним є насильство саме в родинах ветеранів. Водночас воно нагадує, чому підтримка тих, хто здійснює догляд, має передбачати конфіденційну інформацію та безпечний доступ до допомоги.Жінці, яка живе в небезпечних для неї стосунках, може бути складно навіть звернутися по допомогу. Вона може не мати можливості конфіденційно зателефонувати, грошей на дорогу, людини, з якою можна залишити дітей, або впевненості, що її звернення залишиться конфіденційним. Економічна залежність може ще більше ускладнювати цей крок.Це не означає, що поранених ветеранів слід сприймати як потенційних кривдників. Ветерани з інвалідністю самі можуть потребувати захисту й підтримки. Йдеться про інше: служби, які працюють із родинами, не можуть автоматично вважати ситуацію безпечною лише тому, що догляд відбувається вдома.Саме тому питання захисту не можна залишати на потім. Запитати жінку, чи почувається вона в безпеці, недостатньо, якщо немає конфіденційних механізмів перенаправлення та належної підтримки. Інакше ми ризикуємо виявити проблему, не запропонувавши їй безпечного шляху до допомоги.Бар’єри, які залишаються за дверима домуТе, що послуга формально існує, ще не означає, що людина, яка доглядає за близьким, справді може нею скористатися.Крісло колісне, зручне в реабілітаційному центрі, може просто не проходити у двері квартири. Соціальні виплати, протезування, допомога з житлом і психосоціальна підтримка часто належать до компетенції різних установ. Родинам доводиться самостійно шукати потрібні послуги, підтверджувати право на них і проходити необхідні процедури паралельно продовжуючи щоденний догляд.
Жінці, яка не має з ким залишити дітей або ветерана, може бути складно зберегти роботу, пройти навчання чи навіть потрапити на власний прийом до лікаря. З часом догляд, який і без того потребує значних сил, може дедалі більше позначатися на її здоров’ї, доходах і самостійності.«Voices from Ukraine 2024» називає серед бар’єрів вартість поїздок, брак доступного транспорту й часу, недостатню поінформованість, необхідність доглядати за дітьми, стигму, недовіру та побоювання щодо конфіденційності. Особливо гостро ці перешкоди відчуваються, коли жінці потрібна психосоціальна, юридична допомога чи захист, але вона не може отримати їх безпечно та конфіденційно.Саме тому підтримка не може обмежуватися лише інформацією про те, куди можна звернутися. Важливо, щоб жінка справді могла отримати необхідну допомогу, дістатися до неї, оплатити пов’язані витрати, знайти для неї час і скористатися нею безпечно.Якою має бути підтримкаПерехід від реабілітації до життя вдома охоплює одразу багато сфер: охорону здоров’я, ветеранські та соціальні послуги, житло, працевлаштування і протидію гендерно зумовленому насильству. Родині часто доводиться взаємодіяти з кожною із цих систем окремо, хоча всі труднощі виникають одночасно.Тому підтримка має починатися ще до виписки ветерана і продовжуватися після його повернення додому.По-перше, під час планування виписки важливо враховувати не лише потреби самого ветерана, а й умови, до яких він повертається. Потрібно розуміти, що він може робити самостійно, як продовжуватиметься реабілітація, яке обладнання та зміни в оселі необхідні й чи буде потрібна допомога рідних.По-друге, людина, яка братиме на себе догляд, має сприйматися не просто як частина системи підтримки ветерана, а як людина з власними потребами, вибором і правами. Вона має отримати необхідну інформацію та практичну підготовку до тих завдань, які погоджується виконувати. Водночас доступ ветерана до послуг не повинен залежати від готовності родичів безоплатно здійснювати догляд.По-третє, родинам потрібні зрозуміла інформація та допомога в отриманні необхідних послуг і виплат. Реабілітація, протезування, соціальний захист, транспорт, облаштування житла, догляд за дітьми, психосоціальна підтримка та допомога з працевлаштуванням не мають перетворюватися на лабіринт, у якому родина повинна розбиратися самотужки.По-четверте, підтримки потребують і ті, хто здійснює догляд, щоб зберегти власне здоров’я, добробут і можливість працювати. Залежно від обставин це може бути тимчасова допомога з доглядом, підтримка з доглядом за дітьми, допомога з працевлаштуванням або доходом, гнучкий доступ до послуг і психосоціальна підтримка.І нарешті, система має передбачати безпечний і конфіденційний доступ до захисту. Жінки повинні отримувати інформацію про послуги у випадках гендерно зумовленого насильства без необхідності повідомляти про пережите насильство. Якщо жінка сама звертається по допомогу або фахівці виявляють ризики, вона повинна мати доступ до безпечних механізмів перенаправлення, орієнтованих на потреби постраждалої.Усе це не обмежує самостійність ветерана навпаки. Належна підтримка людини, яка про нього піклується, створює умови для того, щоб ветеран міг поступово повертати незалежність, а його близькі не мусили жертвувати заради цього власним здоров’ям, доходом чи майбутнім.Від зобов’язань до дійУкраїна ще десятиліттями дбатиме про своїх поранених. І вже сьогодні держава, громадянське суспільство та Організація Об’єднаних Націй мають можливість зробити так, щоб після завершення реабілітації родини не залишалися сам на сам із усіма труднощами вдома.Для Уряду України та установ, які займаються реабілітацією, це означає враховувати потреби тих, хто здійснюватиме догляд, ще на етапі підготовки ветерана до виписки: оцінювати умови вдома та подальші потреби в допомозі, налагоджувати зв’язок між реабілітаційними центрами й місцевими медичними, ветеранськими, соціальними та житловими службами, а також спрощувати доступ до інформації про виплати, необхідне обладнання та облаштування житла.Для громадянського суспільства, ветеранських і жіночих організацій та організацій людей з інвалідністю це означає посилювати підтримку родин: розробляти практичні рекомендації та мережі взаємодопомоги, допомагати орієнтуватися в доступних послугах і виплатах, а також забезпечувати доступ до психосоціальної підтримки, допомоги з працевлаштуванням, доглядом за дітьми та можливості тимчасово передати догляд іншій людині.Для Організації Об’єднаних Націй та міжнародних партнерів це означає допомагати розбудовувати та поєднувати ці системи. Зокрема, об’єднувати експертизу у сферах реабілітації, інклюзії людей з інвалідністю, зайнятості, соціального захисту, психічного здоров’я та протидії гендерно зумовленому насильству; підтримувати державу й українські організації у впровадженні підходів, які враховують потреби всієї родини; а також фінансувати дослідження й оцінювання, що враховують результати як для ветеранів, так і для людей, які про них піклуються.Важливо також почати зі здатності слухати. Досвід жінок, які здійснюють догляд, поранених ветеранів, фахівців із реабілітації та організацій людей з інвалідністю має визначати, якою буде ця підтримка та які прогалини ще потрібно усунути. Але консультації мають вести до конкретних дій, а не замінювати їх.Ми не повинні обирати між підтримкою ветеранів і підтримкою жінок, які поруч із ними. Якщо ми хочемо, щоб поранені ветерани могли відновлювати своє життя з гідністю та якомога більшою самостійністю, маємо подбати й про те, щоб жінки, які допомагають їм на цьому шляху, не несли весь тягар відновлення самотужки.

Під час виступу на Раді з прав людини в Женеві пан Тюрк заявив, що моніторингова місія підтвердила близько 15 280 загиблих і поранених цивільних осіб в Україні протягом перших восьми місяців цього року, у середньому понад 400 щотижня, що на 55 відсотків більше, ніж за той самий період 2025 року.«Повномасштабне вторгнення, розв’язане Російською Федерацією, щотижня вбиває та ранить сотні людей, тоді як лінія фронту майже не рухається», – зазначив він та додав, що під час нещодавніх атак було уражено багатоквартирні будинки, школи, медичні центри, залізниці та магазини.Справжня жорстокістьВерховний комісар ООН з прав людини заявив, що в нещодавній доповіді моніторингової місії зафіксовано «шокуючі масштаби сексуального насильства щодо цивільних осіб і військовополонених».З понад 1000 задокументованих випадків 89% було пов’язано з діями російської сторони, а 11% – української. Більшість постраждалих становили чоловіки (зокрема в місцях тримання під вартою), проте жертвами ставали також жінки й діти, насамперед на окупованих територіях.«Це лише один із жахливих проявів жорстокості, що стала визначальною рисою цієї війни. Поряд із миром має бути й відповідальність», – зазначив він.«Лабораторія війни дронів»Пан Тюрк заявив, що люди по всій Україні живуть у постійному страху, а повітряна тривога в Києві тривала 33 години протягом одного 48-годинного періоду на початку цього тижня.Поблизу ліній фронту застосування Російською Федерацією авіаційних керованих бомб у Донецькій, Харківській, Сумській та Запорізькій областях призвело до загибелі й поранення майже 2 500 цивільних осіб упродовж перших восьми місяців року. Це на 62 відсотки більше, ніж за той самий період минулого року.«Україна є лабораторією війни дронів», – сказав він, закликавши до невідкладних міжнародних дій для подолання масштабних людських втрат, спричинених цією зброєю в усьому світі.За його словами, напади на енергетичну інфраструктуру та комерційну власність різко почастішали, а російські удари по супермаркетах і продовольчих компаніях уже спричиняють тимчасову нестачу овочів і молочних продуктів у деяких районах. «З наближенням зими українці побоюються, що найгірше ще попереду».За його словами, близько 2 000 людей опинилися заблокованими в Олешках без водопостачання, електроенергії та газу.Пан Тюрк заявив, що, за повідомленнями, кількість жертв серед цивільного населення в Російській Федерації також зросла, хоча його Управління не змогло повністю перевірити ці повідомлення, оскільки йому не було надано доступу.Він закликав російське керівництво «замислитися над тим, що ця війна робить із їхнім власним суспільством», яке, за його словами, занурюється у страх, заперечення та мілітаризовану економіку, «яка ставить смерть і руйнування вище за охорону здоров’я та освіту».Пан Тюрк також заявив, що його непокоять порушення прав людини, пов’язані з присутністю бійців із третіх країн.Його співробітники опитали військовополонених із 36 країн, яких утримує Україна. Багато з них заявили, що їх обманом змусили приєднатися до російських збройних сил. Кроки до мируПан Тюрк закликав до заходів зі зміцнення довіри, заснованих на правах людини, щоб відновити динаміку руху до переговорів.Вони могли б включати домовленість про припинення нападів на економічні об’єкти та енергетичну інфраструктуру, локальні припинення вогню на лініях фронту, надання цивільним особам можливості виїхати, а також повний обмін військовополоненими.«Міжнародній спільноті, і особливо державам, які мають вплив, я кажу: будь ласка, зробіть усе можливе, щоб уже зараз наблизити мир шляхом переговорів, перш ніж ця трагедія стане ще страшнішою», – сказав він.Джерело: UN news.