Віталій Захарчук, старший національний координатор із запобігання сексуальній експлуатації та нарузі Офісу Координатора системи ООН в Україні.Шістнадцять років у громадянському суспільстві й дванадцять у гуманітарній сфері навчили мене одного: коли суспільство сприймає вразливі групи як тягар, воно програє. Людей з інвалідністю, ветеранів, внутрішньо переміщених осіб, представників ЛГБТКІ+ спільноти зазвичай записують до «отримувачів допомоги». Донори вимагають їх «залучати», організації «фокусуються на їхніх потребах», а система й далі сприймає цю роботу як витрати, а не інвестицію.Уже багато років я пояснюю колегам протилежне за допомогою шкільної формули Ейнштейна: E дорівнює m, помноженій на c у квадраті. E — це енергія, тобто результат: сильна й стійка громада, у якій кожен може реалізувати свій потенціал. m — це маса. У моїй аналогії — кожен житель громади, зокрема ті, кого ми називаємо вразливими. У фізиці навіть грам речовини приховує величезну енергію. У суспільстві кожна людина має потенціал, який часто залишається невидимим лише через бар’єри навколо неї. А c² — це прискорювач: доступна інфраструктура, відсутність дискримінації, довіра та рівні можливості. Саме вони перетворюють пасивну масу громади на активну енергію розвитку.На практиці це виглядає так. Традиційний підхід бачить у людині з інвалідністю статтю витрат. Інклюзивний підхід розуміє: варто прибрати бар’єр — і отримувач допомоги може стати платником податків, волонтером, автором ідей, активним громадянином. Пандус або низькопідлоговий автобус потрібні не лише людині на кріслі колісному. Ними користуються батьки з дитячими візочками, старші люди, травмовані пасажири та кур’єри з важкими сумками. Один елемент доступності підвищує мобільність одразу кількох груп — у цьому й полягає сенс прискорювача c².Є й інший ефект, про який говорять рідше: соціальна синергія. У фізиці розщеплення ядра запускає ланцюгову реакцію. У громаді залучення різних людей створює нові зв’язки. Коли за одним столом ухвалення рішень сидять бізнес, влада, активісти й люди з різним життєвим досвідом, з’являються нестандартні, але дієві рішення. Це не гасло — я бачив це на власні очі, координуючи мережу PSEA в Україні.Найчастіше мене запитують: чи можлива інклюзія зараз, коли менше ресурсів, часу й безпеки? Моя відповідь незмінна. Інклюзія не конкурує з виживанням громади за той самий ресурс — вона допомагає цей ресурс не втратити. Виключаючи частину людей з ухвалення рішень, громада просто списує частину маси m у власній формулі, а потім дивується, чому енергії менше, ніж могло б бути. Війна не скасовує цієї арифметики. Вона лише підвищує ціну помилки: людину, яку не почули до 2022 року, тепер значно важче знайти, бо вона могла виїхати, втратити документи або опинитися в окупації.Формальна інклюзія і те, чого вона не бачитьВійна не створює проблему формальної інклюзії. Вона її оголює.В Україні діють будівельні норми, покликані зробити приміщення доступними для людей з інвалідністю. На папері все виглядає бездоганно. На практиці я регулярно бачу пандуси під кутом, яким неможливо піднятися без сторонньої допомоги, або входи, що формально відповідають нормам, але мають настільки важкі двері, що людина на кріслі колісному не може відчинити їх сама.Ще один приклад того, як формальна відповідність не враховує реального досвіду людини: кімнати для годування й сповивання дітей традиційно розміщують лише в жіночих вбиральнях. Батькові з немовлям на руках таке приміщення просто недоступне. Інклюзія існує в написі на дверях, але не в логіці простору.Іноді буває навпаки. У Львові, а згодом і в офісі гуманітарної організації в Києві, я бачив гендерно нейтральні вбиральні, які через технічні особливості приміщення водночас зробили доступними для людей на кріслах колісних. Там також були засоби менструальної та особистої гігієни. Без гучних заяв про інклюзивність і звітів про «залучення вразливих груп» — просто рішення людей, які подумали про те, як реальна людина користуватиметься цим простором.Різниця між цими прикладами і є справжньою перевіркою інклюзії. Норма в документі нічого не гарантує. Важливо, чи пройшов хтось шлях людини, для якої цю норму створили.Те саме стосується гуманітарних програм під час війни. Пункт обігріву може відповідати всім стандартам Sphere і залишатися недоступним для людини на кріслі колісному, якщо на вході є 15-сантиметровий поріг. Повідомлення про виплати можна перекласти кількома мовами, але воно буде марним для людини з порушенням слуху, якщо єдиний канал інформування — гучномовець на площі. Формальна відповідність і реальна доступність — не одне й те саме. Побачити різницю може лише той, хто перевіряє сам результат, а не звіт про нього.Коли інклюзія стає питанням гідності, а не звітностіДва роки тому я переніс операцію, і під час тривалої реабілітації м’язи живота підтримував лише корсет. Пересуваючись Києвом у такому стані, я вперше зрозумів, наскільки це боляче й складно — не абстрактно, а фізично. У метро перехожі, які просто поспішали, штовхали мене в живіт. Одного разу захід відбувався на «мінус першому» поверсі готелю, і мені довелося самому долати круті сходи. Офіси, готелі, громадські простори й установи декларують інклюзивність на своїх сайтах. Але майже ніхто не перевіряє її на практиці, бо люди, які пишуть ці заяви, часто не уявляють, що означає пересуватися, коли щось у твоєму тілі працює не так, як мало б.Саме тут інклюзія перестає бути словом у проєктному звіті. Вона стає питанням того, чи проживе людина день без болю й приниження.СЕНД: чому вразливість — це завжди про владуСЕНД — сексуальна експлуатація, наруга та домагання — у гуманітарному контексті насамперед стосується балансу влади. Не у військовому сенсі, а в сенсі повноважень і залежності. Що вразливішою є людина або група, то більшою стає асиметрія влади між нею і тим, хто контролює ресурси.Ця залежність має пряму, майже механічну логіку. Людина, яка втратила дім, майно й документи, може сприймати гуманітарного працівника як єдиного «воротаря» до базових благ: їжі, прихистку, грошової допомоги. Що менше альтернативних джерел підтримки має людина, то сильнішою є залежність і то менше в неї важелів для захисту своїх прав, якщо щось піде не так.Саме тому принцип Leave No One Behind у системі ООН в Україні — не декларація, а наскрізне правило, на якому ґрунтуються програми гуманітарного реагування та відновлення.Та сама логіка лежить в основі програм європейської інтеграції. Але правило на папері й правило на практиці — це знову різниця між формою і змістом.На тренінгах із СОГІССО я іноді пропоную вправу: уявіть, що прокинулися в іншому тілі, як у фільмі про обмін тілами. Що ви відчуваєте в перші секунди? Питання здається наївним, але воно виявляє найпоширенішу помилку сектору: рішення щодо вразливих груп часто ухвалюють люди, які знають про їхні проблеми лише зі стереотипів, а не зсередини. За зачиненими дверима, без жодного представника спільноти, про яку йдеться.Межа між справжньою участю й імітацією проходить через повноваження, а не риторику. Консультація для галочки виглядає так: організацію запрошують на зустріч, вислуховують, дякують, фотографують для звіту — а програма продовжує працювати так, як її спроєктували до цієї розмови. Іноді це навіть називають «консультацією зі стейкхолдерами» й формально ставлять позначку про залучення громади. Але якщо через місяць учасники не можуть назвати жодної зміни, що сталася завдяки їхнім словам, справжньої участі не було.Справжня участь виглядає інакше. Організація, створена спільнотою, може змінити вже запущену програму, якщо бачить, що вона шкодить або просто не працює, навіть коли програму вже профінансовано й бюджет затверджено. Вона може впливати на рішення про фінансування, а не лише на формулювання в описі проєкту. Різниця проста: у першому випадку з організацією консультуються, у другому — вона має реальний голос або право вето там, де раніше вирішували лише донор і виконавець. Якщо після зустрічі зі спільнотою нічого структурно не змінилося, це була не участь, а вистава.Активізм теж заслуговує на план виходу на пенсіюУ розмовах із колегами я часто наголошую: гуманітарний сектор звик запрошувати на зустрічі, консультації та панелі тих самих людей — тих самих експертів і знайомі обличчя ще з 2014–2015 років. Не через погані наміри, а тому що так простіше й безпечніше: перевірені контакти, знайомий рівень англійської, звична манера виступати.Але активізм, як і будь-яка інша сфера, потребує природної зміни поколінь. За останнє десятиліття виросло багато лідерів громадянського суспільства. Частині з них ми допомогли, а частину роками залучали, не інвестуючи в тих, хто прийде наступним. У 2005–2015 роках інституції вкладалися в конкретних людей, і вони стали опорою громадянського суспільства, з яким ми працюємо сьогодні. Хто замінить їх, якщо ми й далі звертатимемося лише до вже відомих лідерів?«Розвиток нових лідерів» відбувається на двох пов’язаних рівнях. Перший — лідери зсередини самих вразливих спільнот: людина з інвалідністю або представник ЛГБТКІ+ спільноти, яка з часом стає голосом своєї групи в мережі, а не залишається об’єктом чужого представництва. Другий — нове покоління фахівців із PSEA та гендерних питань, які приходять з іншим досвідом і очікуваннями від роботи.Нове покоління активістів і волонтерів відрізняється від попереднього. І тут я визнаю власне упередження: вони не готові витрачати особистий ресурс на адміністрування й мікроменеджмент так, як звикли ми. Вони хочуть вкладати всю енергію у створення нових продуктів і рішень, а не у звітність заради звітності. Це можна сприйняти як слабкість. Я ж бачу в цьому інший, часто ефективніший розподіл ресурсу, до якого системі потрібно навчитися пристосовуватися.Ці два рівні розвитку лідерства живлять один одного не лише в теорії. Коли до мережі долучається представник ЛГБТКІ+ спільноти, який сам пройшов шлях від отримувача допомоги до фахівця з адвокації, він приносить знання, яких не дасть жоден зовнішній тренінг: точне розуміння того, де система не працює для людей з подібним досвідом. І навпаки, молодий фахівець із PSEA, який навчається не на підручникових кейсах, а в прямому діалозі з такими лідерами, розвивається швидше й чесніше, ніж я дванадцять років тому.Що насправді заважає і чому справа не в грошахКоли запитують про найбільшу структурну перешкоду, найпростіше назвати фінансування організацій, створених спільнотами, бюрократію ООН або безпекові обмеження воєнного часу. Усе це реальні бар’єри. Але найважче змінити не фінансування, а готовність системи змінюватися й іти на компроміс.Важливо не плутати компроміс із поразкою. Майже завжди можна знайти стратегію, за якої міжнародна організація не втрачає контролю над якістю та підзвітністю, а місцева ініціатива — свою ідентичність і темп роботи. Але спершу потрібно визнати: нинішній розподіл влади між донором і локальною організацією не є нейтральним.Практичний бік такого компромісу зазвичай простий, але незручний для великої системи. Скоротіть форму звітності до обсягу, який невелика організація реально може заповнити без окремого адміністратора. Прийміть менш досконалий, але вчасно поданий звіт замість ідеального із двомісячним запізненням. Дайте команді з трьох людей такий самий голос на координаційній зустрічі, як агенції зі ста працівниками. Жодна з цих змін не потребує додаткових коштів — лише готовності перерозподілити те, що вже є.Коли донор або агенція запитує, з чого почати, я даю одну пораду: взуйтеся й пройдіть шлях свого бенефіціара. Не образно, а буквально. Дістаньтеся пункту видачі допомоги тим самим маршрутом, яким іде людина з інвалідністю або мати з дитиною. Заповніть ту саму форму зворотного зв’язку, яку має заповнити людина без доступу до інтернету. Постояйте в черзі, яку у звіті називають «незначною затримкою в наданні послуг». Це одразу зніме половину питань про те, чому програма не працює так, як задумано на папері.Мережа, якої боятиметься кривдникМене іноді запитують, якою я бачу PSEA Network Ukraine через три–п’ять років, якщо підхід, що поєднує інклюзію та справжнє лідерство організацій, створених спільнотами, дійсно запрацює. Моя відповідь доволі конкретна.Це мережа, якою керують локальні організації, а не міжнародна структура, що лише консультується з ними. Вона матиме підтримку міжнародної спільноти, а також достатню вагу й мандат, щоб кожна людина в Україні розуміла: звернувшись до неї, вона справді отримає захист. А кривдник, ким би він не був, знатиме, що на нього чекають реальні наслідки, а не формальний лист із проханням пояснити ситуацію.Це не питання одного тренінгу або одного меморандуму про співпрацю. Це питання того, чи готова система передати частину своєї влади людям, які сьогодні перебувають по інший бік цієї асиметрії.
Формула E=mc² працює тут так само, як і всюди: енергія з’являється не тоді, коли ми згадуємо людей як масу у звіті. Вона з’являється, коли ми прибираємо бар’єр між їхнім потенціалом і можливістю його реалізувати.Усе це починається не зі стратегічного документа. А з рішення людини, яка читає цей текст: пройти шлях, яким вона ще ніколи не ходила; сісти за стіл, до якого її раніше не запрошували; або скоротити форму, доцільність якої вона ніколи не ставила під сумнів. Формула працює лише тоді, коли хтось застосовує її на практиці.

6–7 липня 2026 року дипломати, експерти, посадовці, представники громадянського суспільства та агенцій ООН зібралися, щоб обговорити одне головне питання: «Як зробити так, щоб ШІ працював задля гідності, можливостей і прогресу людей?»Майбутнє з ризиками та можливостямиВідкриваючи перший Глобальний діалог з управління ШІ, Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш попередив: штучний інтелект розвивається швидше, ніж світові інституції встигають реагувати.«Над нашими суспільствами проводиться експеримент — без плану і без згоди», — застеріг Гутерреш. Він наголосив, що суспільства вступають у нову епоху без чітких правил, спільних запобіжників і справжньої суспільної згоди. Вплив ШІ на всі сфери людського життя стрімко зріс за останні два роки. Він уже змінив багато робочих місць, освіту, споживання інформації та повсякденне життя. Цілі галузі переглядають трудові практики й стандарти найму, а продуктивність людей дедалі частіше несправедливо порівнюють із можливостями ШІ.Вразливі спільноти опиняються під ще більшим ризиком, коли ШІ використовують для поширення ненависті та мізогінії. «Зловмисники тепер можуть створювати й поширювати дипфейки, синтетичні зображення, контент із привласненням особи та інші форми візуального зловживання швидше, дешевше і з меншими технічними навичками», — пояснила Калліопі Мінґейру з ООН Жінки.Водночас експерти говорять не лише про небезпеки, а й про можливості, які ШІ відкриває для людей і суспільств: доступ до знань, навичок і рішень, яких раніше не було. ШІ може допомагати лікарям швидше виявляти хвороби, підтримувати дітей, які потребують додаткової допомоги в навчанні, давати фермерам точніші прогнози, а також сприяти сталому відновленню та розвитку.«За умови правильного використання і широкого доступу ШІ може стиснути десятиліття розвитку до кількох років», — сказав Генеральний секретар. «Для країн, які відбудовуються, модернізуються і захищають демократичні інституції, відповідальний ШІ може стати потужним інструментом».«Інноваціям потрібні запобіжники»Головний меседж простий: інноваціям потрібні правила. Ми довіряємо авіації не тому, що вона не може бути небезпечною, а тому, що для неї існують правила. Те саме — з автомобілями. Уявіть світ без правил дорожнього руху. Автомобіль — це інструмент, але правила потрібні тим, хто за кермом. Так само і з ШІ.«ШІ — це інструмент, від якого можуть отримати користь мільйони людей. Але водночас, якщо він опиниться в поганих руках, його можуть використовувати для примусу, підриву довіри, послаблення демократичних структур, пропаганди та атак на інформаційну доброчесність», — пояснив Рейн Таммсаар, співголова Глобального діалогу з управління ШІ, Постійний представник Естонії при ООН. Генеральний секретар ООН застеріг, що багато країн досі мали обмежений вплив на рішення, які можуть визначати їхнє майбутнє. Саме тому ООН стає платформою, де держави-члени можуть обговорювати й визначати пріоритети глобальних дій на основі безпеки, червоних ліній, спроможності та прозорості.Безпека має бути на першому місці, особливо коли йдеться про дітей. Права людини також мають залишатися в центрі уваги, зокрема у таких сферах, як робота поліції, охорона здоров’я, правосуддя та соціальні послуги.«Жодна дитина не має ставати об’єктом експериментів із нерегульованим ШІ».Країни не повинні залишатися осторонь революції ШІ лише тому, що їм бракує обчислювальних потужностей, даних, навичок або інвестицій. ООН планує підтримувати мережі та фінансові механізми, які допоможуть країнам розвивати власні можливості у сфері ШІ, особливо країнам, що розвиваються. У системі ООН ШІ вже використовують на практиці для допомоги людям. Він допомагає Всесвітній продовольчій програмі швидше й ефективніше доставляти продовольство. Він також підтримує ініціативу UNICEF та ITU, яка допомагає підключати молодь до інтернету. Крім того, ШІ допомагає виявляти ризики, раніше помічати ознаки криз, робити мережі безпечнішими та підтримувати команди, які працюють у складних умовах.Український контекстУкраїна продовжує цифрову трансформацію, відновлення та європейську інтеграцію в надзвичайно складних умовах повномасштабного вторгнення Росії.Українці живуть в інформаційному середовищі, де правда постійно перебуває під атакою. Дезінформація, фейкові відео, маніпульовані зображення та автоматизовані онлайн-кампанії стали частиною ширшої реальності війни. Використання ШІ може ще більше посилити ці проблеми, а його застосування у військових дронах створює реальні ризики для цивільного населення.Водночас якщо використовувати ШІ відповідально, він може допомагати відбудовувати й захищати суспільство. Український уряд уже має певний прогрес у використанні ШІ для розмінування. Надалі такі інструменти можуть підтримати відновлення, державні послуги, освіту, охорону здоров’я та демократичну стійкість.Майбутнє ШІ ще не визначене. І саме зараз завдання полягає в тому, щоб побудувати це майбутнє людством, разом із людством і для всього людства.Додаткова інформація про Глобальний діалог щодо ШІ доступна за посиланням.Виступ Генерального секретаря ООН під час відкриття сесії.

Навіть через роки після описаних подій дехто продовжує долати травму, страх і довготривалі наслідки того, що сталося з ними під час окупації.Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (СНПК), охоплює зґвалтування, погрози зґвалтуванням, сексуальні тортури, примусове оголення, сексуальне приниження та інші форми сексуального насильства, вчинені в умовах збройного конфлікту, окупації або утримання під вартою. Як наголошується у Щорічній доповіді Генерального секретаря ООН щодо СНПК, у 2025 році «ЛГБТКІ+ особи перебували під особливо високим ризиком сексуального насильства, особливо в місцях несвободи».«Люди, які пережили сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, не є однорідною групою. Їхній досвід, потреби та життєві обставини різняться, тому необхідні підходи, орієнтовані на постраждалих, які забезпечують кожній людині гідне та чуйне ставлення. Різноманітні прояви сексуального насильства потребують індивідуальних рішень, а мережі постраждалих і надалі відіграють важливу роль у захисті їхніх прав та інтересів», — зазначив Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерріш у своїй Доповіді про сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, за 2025 рік.Історії, представлені в цій статті, показують, як СНПК може перетинатися з дискримінацією за ознакою фактичної або сприйнятої сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності та самовираження, а також статевих характеристик (SOGIESC), створюючи додаткові перешкоди для безпеки, відновлення та доступу до правосуддя. Спільно з українською правозахисною організацією «Прожектор» Організація Об’єднаних Націй ділиться задокументованими свідченнями людей, які пережили це на тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України. Імена та деякі деталі було змінено для захисту приватності та безпеки постраждалих.Попри те, що сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, у світі залишається значною мірою прихованим і недостатньо задокументованим, Організація Об’єднаних Націй зафіксувала випадки, які торкнулися жінок, чоловіків, дівчат, хлопців та людей різних гендерних ідентичностей у контексті повномасштабного вторгнення Росії в Україну, зокрема в місцях несвободи та на окупованих територіях.«У цих свідченнях ми бачимо не окремі випадки, а повторювані закономірності. Незалежно від періоду окупації чи історії конкретної людини, простежуються схожі практики: незаконне затримання, катування, сексуальне насильство, приниження та спроби зламати людину через страх. Ці історії нагадують нам, що сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, може використовуватися не лише проти окремих людей, а й для залякування громад та встановлення контролю над цивільним населенням», — зазначив керівник правозахисної організації «Прожектор» Віталій Матвєєв.Правозахисні організації та механізми моніторингу ООН документували, що ЛГБТКІ+ люди можуть зазнавати підвищених ризиків під час збройних конфліктів та окупації. Досвід Олени та Андрія демонструє, як сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, може поєднуватися з дискримінацією за ознакою фактичної або сприйнятої сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності та самовираження, а також статевих характеристик (SOGIESC), створюючи додаткові бар’єри для безпеки, відновлення, доступу до правосуддя та підтримки. «Я покажу тобі, що чоловіки набагато кращі»За два місяці до звільнення Херсона Олену (ім’я змінено), молоду лесбійку, затримали російські військові, коли вона працювала продавчинею в магазині. Під час обшуку в її помешканні вони знайшли український прапор і райдужний прапор ЛГБТКІ+. Дізнавшись про її сексуальну орієнтацію, військові силоміць забрали її, затримали та почали вимагати інформацію про інших представників ЛГБТКІ+ спільноти в місті.Коли Олена відмовилася співпрацювати, її побили та почали погрожувати сексуальним насильством. За її свідченнями, один із військових сказав: «Я покажу тобі, що чоловіки набагато кращі», коли вона була зв’язана та не могла рухатися. Згодом на неї неодноразово тиснули, вимагаючи надати інформацію про ЛГБТКІ+ людей у тимчасово окупованому Херсоні.Знущання тривали і під час наступних затримань. Олену змушували бути свідком принижень інших затриманих. Вона також пережила те, що описує як масову страту, під час якої більшість утримуваних осіб було вбито. До сьогодні вона не зверталася до правоохоронних органів із заявою про ці злочини.«Якщо ми ще раз зустрінемося, я тебе зґвалтую»У травні 2022 року Андрій (ім’я змінено), представник ЛГБТКІ+ спільноти, який проживав у тимчасово окупованому Херсоні, повертався додому з роботи, коли його зупинили троє російських військовослужбовців. Те, що почалося як звичайна перевірка документів, швидко переросло в сексуалізоване насильство.За його свідченнями, один із військових силоміць торкався його під одягом без згоди та погрожував зґвалтуванням, сказавши: «Якщо ми ще раз зустрінемося, я тебе зґвалтую».Хоча цей епізод тривав лише кілька хвилин, його наслідки залишилися надовго. Як цивільна людина, яка жила в умовах окупації, Андрій не мав реальної можливості ані чинити опір, ані звернутися по захист. Його історія демонструє страх і вразливість, з якими стикалися багато ЛГБТКІ+ людей на тимчасово окупованих територіях.Коли насильство та дискримінація перетинаютьсяІсторії Олени та Андрія демонструють, як сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, може поєднуватися з дискримінацією щодо ЛГБТКІ+ людей. Окрім насильства та примусу, пов’язаних з окупацією, постраждалі можуть зазнавати погроз і жорстокого поводження через свою фактичну або сприйняту сексуальну орієнтацію, що ще більше поглиблює травму та посилює стигматизацію.Для багатьох людей наслідки не обмежуються самими порушеннями. Фізичні травми, психологічні наслідки, страх і суспільна стигма можуть переслідувати роками. Водночас побоювання помсти, розголошення особистої інформації або необхідності знову переживати травматичний досвід часто стають причиною того, що постраждалі не звертаються по допомогу та не шукають справедливості.Постраждалі мають бути у центрі уваги«Відновлення для кожної людини виглядає по-різному. Хтось готовий говорити про пережите, а комусь потрібен час. Наше завдання — не тиснути на постраждалих, а створювати умови, в яких вони почуватимуться в безпеці, будуть почутими та зможуть отримати підтримку. Доступ до психологічної допомоги, медичних послуг, правової підтримки та соціальних сервісів може бути не менш важливим, ніж саме прагнення до правосуддя», — зазначив керівник організації «Проектор» Віталій Матвєєв.Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, залишається одним із найтяжчих і водночас найменш задокументованих наслідків війни. Воно часто спричиняє довготривалі фізичні, психологічні, соціальні та економічні наслідки для постраждалих, їхніх родин і громад. Реагування на такі злочини потребує не лише притягнення винних до відповідальності. Люди, які пережили СНПК, повинні мати доступ до комплексної підтримки, зокрема медичної допомоги, психосоціальних послуг, правової допомоги та захисту.Водночас важливо посилювати спроможність установ і фахівців виявляти, документувати, розслідувати та належним чином реагувати на випадки СНПК, щоб до кожної людини ставилися з гідністю, а її права були захищені. Забезпечення такого підходу для всіх постраждалих потребує цілеспрямованих і послідовних зусиль з боку всіх залучених сторін.«Кілька мешканців притулку для ЛГБТКІ+ внутрішньо переміщених осіб розповіли нам, що пережили сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, під час окупації, але не повідомили про ці злочини. Вони боялися, що звернення по допомогу або розголос можуть наражати їх на подальше насильство, дискримінацію та стигматизацію. Жодна людина не повинна стояти перед вибором між пошуком справедливості та власною безпекою. Ми маємо забезпечити, щоб усі послуги були безпечними, інклюзивними та доступними для кожного, незалежно від сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності, гендерного самовираження чи статевих характеристик», — наголосила старша радниця з гендерних питань, пов’язаного з конфліктом, Аналі Пеппер.У міру того як Україна продовжує шлях до справедливості та відновлення, підходи, орієнтовані на потреби постраждалих, мають залишатися в центрі цих зусиль. Люди, які пережили СНПК, не є однорідною групою, а їхній досвід, ризики та потреби у відновленні можуть суттєво відрізнятися. В Україні заходи реагування та запобігання дедалі більше враховують потреби різних груп постраждалих, зокрема чоловіків, які пережили СНПК у місцях несвободи. Такий самий підхід має застосовуватися і до ЛГБТКІ+ людей, які можуть стикатися з додатковими перешкодами під час повідомлення про злочини, отримання послуг чи доступу до правосуддя через стигму, дискримінацію або страх повторного насильства.У час, коли права ЛГБТКІ+ людей у багатьох країнах світу опиняються під дедалі більшим тиском, важливо нагадувати, що міжнародні стандарти у сфері прав людини гарантують рівний захист і доступ до правосуддя для всіх постраждалих. Для того щоб підходи, орієнтовані на потреби постраждалих, справді охоплювали кожну людину, необхідні системна робота, довгострокові інвестиції та сильна національна відповідальність. Побудова інклюзивних, доступних і чутливих до різноманітних потреб систем є важливою не лише для відновлення та забезпечення відповідальності в Україні, а й для того, щоб жодна людина, яка пережила сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, не залишилася осторонь.***Віталій Матвєєв — український адвокат, медіаюрист, співзасновник і керівник громадської організації «Прожектор». Організація об’єднує юристів, правозахисників і медіафахівців для сприяння доступу до правосуддя, документування порушень прав людини та захисту прав постраждалих. «Прожектор» працює над захистом прав вразливих груп населення, зокрема ЛГБТКІ+ людей, а також адвокатує демократичні правові реформи. Окрім діяльності в межах організації, Віталій є представником при Офісі Прокурора Міжнародного кримінального суду (МКС) з питань розслідування та притягнення до відповідальності за злочини, пов’язані з гендерно зумовленим насильством.Аналі Пеппер — старша радниця з гендерних питань в Офісі Координатора системи ООН в Україні. Ця посада передбачена Резолюцією Ради Безпеки ООН 2467 (2019) і покликана забезпечувати консультування керівництва ООН щодо реалізації положень резолюцій Ради Безпеки, пов’язаних із сексуальним насильством, зумовленим конфліктом. У цій ролі Аналі координує спільний портфель ООН із запобігання та реагування на сексуальне насильство, пов’язане з війною, в Україні, а також тісно співпрацює з Офісом Спеціальної представниці Генерального секретаря ООН з питань сексуального насильства в умовах конфлікту.

Віталій Захарчук, старший координатор з протидії сексуальної експлуатації та наруги (PSEA) Офісу Координатора системи ООН в Україні, розповів про те, як ізоляція робить людей більш вразливими до кривдників, чому відкритість таких організацій, як «Лікарі без кордонів» (MSF), є ознакою сили, а також що потрібно змінити, щоб люди, які пережили сексуальну експлуатацію чи насильство, могли говорити про це без страху.«Якщо система не бачить людину, вона не може її захистити».Ізоляція як шлях до насильстваСексуальна експлуатація та насильство, пояснює Віталій, ніколи не пов’язані із сексуальністю чи бажанням. У 100% випадків ідеться про зловживання владою. Гуманітарна криза сама по собі створює величезний розрив між тими, хто має доступ до ресурсів і допомоги, та людьми, які втратили майже все. Вразливість — це не вроджена риса людини. Її формують обставини, у які людей ставить суспільство або криза.Щоб пояснити внутрішній бар’єр, який змушує людей мовчати, він наводить знайомий багатьом українцям приклад — те, як раніше викладали англійську мову, коли увагу зосереджували на помилках і засудженні, а не на практиці. Те саме почуття сорому, перенесене у сферу безпеки та прав людини, може мати руйнівні наслідки. Страх стигматизації або відторгнення власною спільнотою — наприклад, страх людини з ЛГБТКІ+ спільноти, що рідні відвернуться від неї, — за словами Віталія, є «найкращим паливом для кривдника».Якщо ж до цього додається інтерсекційність, ризики не просто підсумовуються — вони багаторазово зростають. Внутрішньо переміщена людина з інвалідністю, яка також належить до ЛГБТКІ+ спільноти, стикається зі значно глибшою ізоляцією. Якщо така людина зіштовхується з натяками на сексуальну експлуатацію в обмін на базову допомогу, куди їй звернутися? Чи доступні гарячі лінії для людей із порушеннями слуху або зору? Саме тому, наголошує Віталій, запобігання сексуальній експлуатації та насильству без справжньої інклюзії є лише ілюзією.Запобігання має бути закладене в основу, а не додане згодомОднією з найбільших проблем гуманітарного сектору Віталій називає «силосний підхід», коли різні напрями роботи — житло, освіта, захист — функціонують окремо, майже не взаємодіючи між собою. Запобігання сексуальній експлуатації та насильству, наголошує він, не можна додавати до програми розвитку в останній момент лише для того, щоб виконати вимоги донора. Воно має бути закладене в архітектуру проєкту ще на етапі його розробки.Скрізь, де з'являються ресурси та нові позиції влади, виникають і нові форми залежності. Якщо програми грантів для мікробізнесу або перекваліфікації мають непрозорі критерії відбору, одна людина може фактично одноосібно вирішувати, хто отримає допомогу. Це створює прямий ризик примусу та зловживання владою. Інший приклад — проєктування громадських чи адміністративних будівель без участі фахівців з інклюзії. У результаті туалети або душові можуть виявитися недоступними для людей, які користуються кріслом колісним, змушуючи їх залежати від сторонньої допомоги навіть у задоволенні базових потреб. Будь-яка вимушена й неконтрольована залежність під час кризи, наголошує Віталій, створює потенційні умови для сексуальної експлуатації та насильства.Мета полягає в тому, щоб оцінка ризиків сексуальної експлуатації та насильства стала такою ж невід'ємною частиною кожного проєкту, як фінансовий аудит. Це означає перехід від підходу «захист під час кризи» до підходу «безпечний розвиток», коли кожна людина знає, що робота, соціальна допомога чи інші послуги — це її право, а не послуга, за яку вона має бути вдячною тому, хто ухвалює рішення.Випадок MSF: відкритість як ознака силиКоли організація «Лікарі без кордонів» (MSF) повідомила, що провела внутрішнє розслідування випадків сексуальної експлуатації та насильства у своїй діяльності й звільнила 18 співробітників, багато хто сприйняв це як удар по її репутації. Проте, на думку Віталія, усе навпаки.«Коли ви відкриваєте річний звіт великої організації, яка працює з мільйонами людей в умовах масштабної гуманітарної кризи, і бачите цифру “нуль порушень”, — це не привід для святкування. Це привід замислитися».Серед мільйонів людей, які отримують допомогу в надзвичайно складних умовах, абсолютний нуль випадків статистично майже неможливий. Це може означати лише одне з двох: або вдалося створити ідеальний світ, або ж було збудовано стіну мовчання, яка не дозволяє голосам постраждалих бути почутими.На думку Віталія, випадок MSF — це не репутаційна криза, а свідчення інституційної зрілості. Він демонструє, що механізми повідомлення про порушення дійсно працюють, а політика нульової толерантності означає не відсутність інцидентів, а безкомпромісне реагування на кожен із них.Вигорання та нормалізація насильстваОдним із найскладніших викликів в Україні Віталій називає вигорання всієї гуманітарної системи після років повномасштабної війни. Постійні обстріли змушують людей адаптуватися до небезпеки, а увага звужується до виживання. У результаті гуманітарні працівники часто опиняються в режимі «гасіння пожеж»: доставити допомогу й одразу вирушати туди, де вже виникла нова криза.Розслідування кожного випадку є надзвичайно важливим. Проте коли воно розпочинається, шкода вже завдана. Саме тому, наголошує він, ключове значення має профілактика. Це довготривала, системна, часто непомітна робота зі створення культури, у якій кожен гуманітарний працівник розуміє: допомога, яку він надає, не є його особистою послугою чи проявом доброї волі, а ресурсом, на який люди мають право.Не менш важливо постійно доносити це й до громад. Будь-яка гуманітарна допомога є безоплатною. Ніхто не має права вимагати за неї нічого у відповідь — ні послуг, ні натяків на інтимні стосунки, ні особливого ставлення, ні навіть мовчання про проблеми.Національна мережа замість розрізнених ініціативСьогодні ця робота виходить на новий системний рівень. Мережа PSEA вже працює по всій Україні та налічує понад 200 учасників. Це не просто координаційна платформа, а екосистема, що ґрунтується на співпраці на місцевому рівні. Її співголовами є Український фонд громадського здоров’я та World Vision International, які поєднують міжнародні ресурси з експертизою фахівців, що добре знають потреби своїх громад.За словами Віталія, коли понад 200 організацій працюють за єдиними стандартами безпеки, формується «щільна мережа запобігання, реагування та підтримки». Це вже не окремі спроби захисту, а повноцінна національна система підзвітності.Ефективний захист від сексуальної експлуатації та насильства потребує реальної інклюзії людей з інвалідністю, представників меншин та ЛГБТКІ+ спільнот; програм розвитку, які враховують ці ризики ще на етапі планування; готовності інституцій відкрито розслідувати випадки порушень, як це зробила MSF; а також безкомпромісного підходу, в центрі якого перебувають постраждалі, а не репутація чи фінансування організацій.Питання, яке потрібно перестати ставитиЩоб система працювала ефективно, необхідно кардинально змінити підхід, переконаний Віталій. Основним принципом має стати підхід, орієнтований на постраждалих: їхні інтереси, безпека та конфіденційність повинні бути важливішими за інтереси будь-якої організації. Ніхто не повинен боротися за те, щоб йому повірили.«У нашому суспільстві досі надто часто звучить запитання: “Чому він, вона чи вони так довго мовчали?” Наше спільне завдання — зробити так, щоб це запитання зникло назавжди. Натомість ті з нас, хто працює координаторами PSEA, мають щодня запитувати себе: що ми повинні змінити в системі сьогодні, щоб люди могли відкрито й чесно говорити про пережите без найменшого страху?»Що потрібно зробити вже заразМережа PSEA в Україні залишається відкритою для гуманітарних організацій, організацій розвитку, донорів і громадських об'єднань, які готові впроваджувати ці принципи на практиці.Це означає інтегрувати оцінку ризиків сексуальної експлуатації та насильства в кожен проєкт ще на етапі його розробки, а не після запуску; забезпечити справді доступні механізми повідомлення про порушення для людей з інвалідністю та представників меншин; а також розглядати відкритість щодо виявлених порушень, а не замовчування, як справжній показник доброчесності організації.Вибір стоїть не між захистом репутації організації та захистом постраждалих. Вибір — між системою, яка лише виглядає безпечною на папері, і системою, яка дійсно забезпечує безпеку. Кожна організація, що працює в Україні, має свою роль у побудові саме такої системи.