«Близько 30 тис. ромів в Україні не мають документів». Розповідь ромського активіста

Cтаття була опублікована на nv.ua 2 грудня 2020 року

Чому культуру ромів ототожнюють з кримінальним світом та бідністю, де в Україні проживає найбільше ромів та з якими проблемами вони стикалися під час введення карантинних обмежень, розповідає ромський активіст Юліан Кондур.

До Дня прав людини, що відзначається 10 грудня, НВ разом з Моніторинговою Місією ООН з прав людини в Україні публікує серію історій про те, як пандемія непропорційно впливає на людей в уразливих ситуаціях та чому важливо ставити права люди в центр реагування на кризу COVID-19.

Юліан Кондур — проєктний координатор міжнародної благодійної організації Ромський жіночий фонд Чіріклі. Юліан походить з родини ромських активістів та правозахисників: його мати, Юлія Кондур, є засновницею фонду Чіріклі, брат Володимир — керівник Правозахисного ромського центру, а інший брат, Федір, очолює ромське онлайн-радіо Чіріклі. Троє сестер — Ліна, Земфіра та Капітоліна — також працюють у сфері правозахисту. Батько Анатолій Кондур ще у 1993 році заснував одну із перших ромських громадських організацій в Україні — Асоціацію ромів Ізмаїла.

«Я почав займатися активною громадською діяльністю, ще коли навчався у Національній академії внутрішніх справ України. Моя професійна діяльність зараз пов’язана з правами людини, з міжнародним правом і міжнародними відносинами, з правами національних меншин — це все для мене знаходиться в одній орбіті», — розповідає про себе Юліан Кондур.

У інтерв'ю НВ він розповідає, з якими складнощами стикається ромська спільнота в Україні під час пандемії коронавірусу, пояснює, як забезпечують компактні ромські поселення засобами особистої гігієни, а також згадує найпоширеніші стереотипи про ромів.

Про коронавірусні виклики

За інформацією Моніторингової Місії ООН з прав людини в Україні, відсутність ідентифікаційних документів у деяких ромів стало одним із факторів, що суттєво обмежив їх доступ до медицини з початку пандемії COVID-19. Багато ромів також залишились без роботи через закриття кордонів та залученість у сезонних та неформальних секторах.

Коронавірус дуже зачепив нас в плані нашої ефективності. Ми багато працюємо у громадах через ромських посередників — це люди, які є або частиною ромською громади, тобто живуть у ній, або які близькі з ромською громадою, і, відповідно, мають повагу і довіру до себе. Під час пандемії ж ми були змушені переглянути, яким чином будемо працювати далі. Тож перейшли у формат дзвінків, онлайн-зустрічей, якщо це можливо.

Інший бік — це наші щоденні робочі зустрічі з партнерами, колегами, з державними установами. Все це також перейшло у режим онлайн, крім того, ми намагаємося організовувати безпечні простори, у яких люди могли б зібратися і поговорити офлайн.

Уже пройшло доволі багато часу з початку пандемії. На самому початку ми почали збирати загальну інформацію, наприклад, щодо того, який рівень захворюваності серед ромів ми маємо — там, де є можливість дістати такі дані. Ми були доволі вражені у приємному сенсі цього слова, коли побачили, що станом на травень-червень рівень захворюваності [серед ромської спільноти] не був надто високим.

Проте на той час економічна ситуація вже була критичною. Чимало ромів працюють на сезонних роботах в інших країнах і цим заробляють собі на життя. Тож через ускладнення перетину кордонів з європейськими країнами багато хто втратив таку можливість працювати. Через це деякі люди не мали заробітку, а, відповідно, навіть їжі.

З введенням карантинних норм також постало гостре питання щодо наявності засобів особистої гігієни, таких як маски, антисептики, рукавички тощо. У всьому цьому з’явилася потреба і ми почали шукати ресурси для того щоби якось допомогти людям з цим. Таку підтримку знайшли у фонді Відродження — там була створена програма спеціальних фондів для протидії COVID-19. Частина коштів пішла на закупівлю засобів індивідуальної гігієни, а частина — на оплату для наших медіаторів, які ризикували власним життям, поки розповсюджували цю допомогу [у ромських поселеннях]. До речі, ніхто з них не захворів.

Що ж до медичного забезпечення, тут усе залежить від епідеміологічної ситуації, від спроможності лікарень, від розуміння, як лікуватися, і таке інше. Просвітницької роботи також часто не вистачало. Коли ми опитували людей, деякі запитували нас просто про те, як лікуватися від коронавірусу.

Серед ромської спільноти також багато осіб з інвалідністю — на жаль, я не можу сказати, скільки, адже у нас загалом є певна проблема із тим, аби підрахувати чисельність людей. Приблизно до 30 тис. ромів в Україні не мають документів, деякі ж особи не ідентифікують себе як роми через побоювання, дискримінацію та певні упередження.

Найчисельніші регіони за чисельністю ромів в Україні — це Закарпатська область та Одещина. Відповідно, там найбільше різних питань — і щодо забезпечення людей всім необхідним зокрема. Всюди своя специфіка.

Про те, як живуть люди без документів

Якщо ми беремо ситуацію, коли у людини немає документів і її неможливо ідентифікувати, але їй необхідна медична допомога, у таких випадках реформа сфери охорони здоров’я грає нам не на руку. Адже декларація з сімейним лікарем не підписана, і начебто таких людей не мали б забирати до лікарні, та й швидка не мала б приїздити до них взагалі.

Насправді ж це не так, бо Україна є підписантом Міжнародного пакту про права людини — це низка конвенцій, які гарантують кожній людині доступ до медичних послуг в тому числі. Також часом спрацьовує така річ як людяність — не без допомоги тих самих медіаторів. Якщо людині відмовляють у наданні медпослуг, ми іноді можемо втрутитися і пояснюємо, що нічого не буде порушено, якщо ці послуги все ж надати.

Так, ми дійсно документували такі випадки, коли людям відмовляли [у госпіталізації] попри складну ситуацію. Але ця проблема більше стосувалася матеріального аспекту: де розмістити цю людину, як забезпечити її всім необхідним під час лікування тощо. Відсутність документів ускладнює весь цей процес.

У нас немає такого ресурсу, аби дзвонити всім і пояснювати кожному про те, що є якісь міжнародні конвенції. Проте в Україні діє Стратегія інтеграції ромів у суспільство [Стратегію захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року], і в рамках цього документа збираються міжвідомчі робочі групи, які розглядають подібні питання.

За інформацією Моніторингової місії ООН з прав людини, права ромської меншини захищені загальними положеннями про протидію дискримінації, передбаченими законодавством України, і доповнені Стратегією захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини. Хоча Стратегія щодо ромської меншини сприяла розширенню участі ромського громадянського суспільства у формуванні політики Уряду, її запровадження фінансувалося недостатньо, більшості очікуваних результатів досягти не вдалося, і становище ромів не зазнало істотного покращення порівняно з тим, що було до прийняття документа. Важливо, щоб нову Стратегію ефективно профінансували та реалізовували за активної участі громадянського суспільства. Побачити прогрес можна буде за умови постійного контролю стану реалізації Стратегії.

На жаль, вразливі категорії населення — мова не тільки про ромів — не завжди є пріоритетом на центральних, високих рівнях [прийняття рішень]. Наше завдання — зробити так, щоб ця ситуація змінилася.

Що може зробити кожен з нас, щоб допомогти іншим? Як мінімум, проявляти зацікавленість. Якщо ви бачите людину, яка має нагальну потребу в чомусь, спершу можете просто поспілкуватися з нею — запитати, як у неї справи, звідки вона і чому вона тут. Мені здається, все починається саме зі спілкування. А вже потім буде видно, що робити далі, куди направити таку особу.

Пам’ятаю, як у 2014 році ми бачили велику кількість внутрішньо переміщених осіб. Я часто зустрічав на вулицях Києва таких людей, переселенців, які не знали, що їм робити. Давав їм номери організацій, до яких можна звернутися по допомогу, адреси, де можна переночувати. Навіть маленький діалог може допомогти комусь відчути себе важливим. Тому я закликаю до спілкування.

Про карантин як стимул до змін

Ми дійсно опинилися у кризовій ситуації. Перший місяць ти сидиш вдома, хочеш щось робити і допомагати, але не впевнений, що це безпечно. Ти думаєш, що можна зробити, починаєш шукати варіанти.

Коли ми почали допомагати ромському населенню, це були прості пункти. Наприклад, ми передавали їм набори, до яких входили сім круп, масло, мило, туалетний папір — такі прості речі. Але це був більше психологічний аспект, адже люди казали, що для них цінно відчувати турботу про себе. Потім ми вирішили, що важливо також надавати допомогу в адаптації до подібних явищ у майбутньому.

Так, наприклад, у наших планах — робота із малими підприємцями, представниками ромського населення, які зазнали збитків через карантин. Нашим завданням буде надати їм навички адаптації переходу до сучасних реалій: реалізація їхньої діяльності в режимі онлайн, переформатування послуг для того, аби вони стали більш безпечними та інше. Ми вже маємо попередні домовленості з донором.

Про права людини

Навіть сьогодні ще далеко не всі розуміють, що таке права людини. Мені здається, про це треба говорити більше, говорити простіше. Адже часто ця мова — дуже складна.

Так само і обізнаність ромів про свої права наразі залишається дуже низькою. Але саме права людини — це про той певний мінімум, який повинна мати кожна людина. У випадку з ромами, це певна сукупність історично-соціально-економічних наслідків, які треба розв’язувати. Це і робота зі стереотипами, і боротьба проти упереджень, пов’язаних з ромами.

Одна з таких тем, наприклад, це стосунки із правоохоронними органами. Ми проводимо навчальні тренінги для поліцейських щодо поводження з ромами, а саме стосовно безпеки ромів як бідної та ізольованої категорії населення. Другий напрямок — забезпечення правопорядку в громадських місцях.

Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні повідомляла про випадки мови ворожнечі, насильства, образливої та агресивної риторики, спрямованих на ромів. Лише нещодавно ЗМІ Івано-Франківська опублікували статті, в яких роми зображуються через призму небезпечних стереотипів. Це викликало хвилю ненависницьких коментарів у соцмережах, що підбурювали до насильства. Органи влади повинні публічно засуджувати такі випадки, а правоохоронні органи мають терміново реагувати на будь-які заклики до насильства, ефективно і швидко їх розслідувати.

На жаль, про ромів часто роблять висновки на основі поведінки маргінальних представників нашого народу. Насправді ж, у кожному народі є різні люди. Ототожнювати всіх між собою через діяння когось одного — це неправильно. Але саме з цим ми постійно стикаємося.

Проте у кримінальному правосудді немає колективної відповідальності, є індивідуальна відповідальність. Адже навіть якщо група людей скоює правопорушення, вина кожного розглядається індивідуально. Тож у випадку, коли один ром — або навіть два, три, сто — вкрали гаманець на вокзалі, немає сенсу говорити про колективну відповідальність.

Часто культуру ромів ототожнюють з культурою кримінального світу або з культурою бідності. Так склалося через фактичну бідність цих людей та через їхню неосвіченість. У мене ж, наприклад, була можливість вчитися і дізнаватися про свій народ більше. Так я дізнався, що крадіжки — це взагалі не частина [традиційної] ромської культури.

Роми — народ, який завжди робив щось своїми руками. Ці люди виготовляли прикраси, знаряддя тощо. Вони були ремісниками. Мій дідусь, наприклад, був ковалем. І такі професії серед ромів були нормальним явищем. Та з часом трапилося так, що роми ставали більш ізольованими, втрачали певні навички, не могли адаптуватися [до того, як змінюється наш світ].

Один із найпоширеніших стереотипів — нібито роми свідомо обирають такий стиль життя. Буцімто їм усім без виключення подобається так жити. Це — цікавий стереотип. Ми також розбирали його на тих навчаннях з поліцією. І часто чули запитання: мовляв, як переконати людину заробляти по-іншому, якщо ця людина щось вкрала і отримала якісь гроші тут і зараз?

Я не виправдовую такі дії — з точки зору права вони є абсолютно незаконними. Але часто вчиняють такі дії люди через відсутність або брак альтернатив. Взагалі ж на крадіжки в нашому суспільстві дуже низька правова реакція. Часом поліція взагалі не фіксує такі речі. Немає адекватної реакції, часто трапляється і корупційна складова у подібних речах, коли хтось із владних структур в чомусь зацікавлений. Тож для мене все це виглядає не дуже однозначно.

Попереду — багато роботи. І ми вбачаємо у майбутньому певні покращення в тому, що стосується саме обізнаності людей про їхні права.

Моніторингова Місія ООН з прав людини в Україні наголошує на тому, що важливо розробити та реалізувати плани економічного відновлення і соціального захисту з урахуванням прав ромів, або відповідним чином скоригувати чинні плани для відбудови кращого майбутнього для усіх.