ВІЙНА НЕ ЗАКІНЧИЛАСЬ. СТРАЖДАННЯ ЛЮДЕЙ НЕ ЗАКІНЧИЛИСЬ

Я хотіла б розповісти вам про місце, про яке ви, напевно, ніколи не чули, — це село Гроза в Харківській області на сході України. Гроза — це маленька громада, де проживає чи скоріше проживало 320 людей, коли 5 жовтня, коли люди були вдома, у центр села потрапила ракета. За лічені секунди загинуло 59 людей, майже 20 відсотків чисельності громади. 

Абсолютно нищівний удар, що трапляються в Україні майже щодня. Отже, коли це трапилось, що ми робимо? Що ми всі робимо? Перше, що ми намагаємося робити в більшості таких випадків, — це виїжджаємо на місце події. Наступного дня ми були там. Я, представники Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), Управління ООН з координації гуманітарних справ (УКГС) — ми всі були там. 

Навіщо? Тому що, як сказала Віцепрем'єр-міністерка, перш за все, це та демонстрація підтримки. Знак того, що, незважаючи на всі інші трагедії у світі, які зараз є абсолютно приголомшливими, Україна — важлива. Маленька громада з 320 людей, яка за секунди втратила 59 мешканців, — важлива. Ми їдемо, перш за все, для того, щоб продемонструвати це. 

По-друге, я хотіла б подякувати Управлінню Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ), яке підготувало ґрунтовний звіт про цю трагедію  Це був не військовий об'єкт. Це було 59 людей, які сиділи в кафе й оплакували втрату близької людини. І друга причина, чому ми туди їдемо, —  ми є частиною ланцюга підтримки. 

Що ми робимо з точки зору допомоги?  Ми робимо наступне, і це працює.  Як сказала Віцепрем'єр-міністерка, у нас налагоджена система. Місцева влада, місцеві волонтери, які роблять неймовірну роботу, національні організації, міжнародні НУО, агенції ООН, уряд — у нас ця система роботи налагоджена. Ми реагуємо на кожний такий випадок. 

У перший же день — на місці. Що ми робимо? Надаємо психосоціальну підтримку та негайну допомогу, щоб розпочати ремонти для людей, у кого через потужний вибух повністю вибиті двері та вікна, та там, де вибуховою хвилею зруйновано все навколо. [У цьому випадку], зокрема, вибоїна після удару була більше, ніж ця кімната. Отже, психосоціальна підтримка, наша присутність, підтвердження нами того, що відбувається, і допомога — це все через кілька днів після удару.    

Через кілька тижнів —  відбудова будинків. У багатьох місцях розбір завалів та підтримка малих підприємств, тому що це маленьке містечко, до прикладу, залежало від цієї маленької кав'ярні.  Для багатьох це було єдине джерело доходу, яке вони мали. Отже, все це ми можемо зробити, і тепер це передбачувано завдяки вашому фінансуванню, завдяки нашій координації, завдяки нашій мережі партнерів, завдяки нашій взаємодії з органами влади.  

А вже роки потому —  і, як сказав Мартін, вже розпочинається третій рік, — у нас вже не залишиться, що ремонтувати, і не залишиться нічого, що ми можемо зробити. А з тим, що залишатиметься, набагато важче справлятися. Бо, як змиритися з тим, що поруч з ударом по кафе залишається дитячий майданчик громади?  Або з жінками (бо я була там на Різдво),  які розповідали мені: "Я більше не ходжу в центр села.  Я не можу".  Не забувайте, що ракети влучають і завдають негайної шкоди. Ми, дякуючи вашій підтримці, реагуємо. Але у наступні роки нам прийдеться усувати ті наслідки, які ми ще не бачимо. І це етап, до якого ми переходимо.   

Хочу сказати, що війна не закінчилась. Страждання людей не закінчились.  Ми все ще потребуємо вашої підтримки, щоб ми могли продовжувати ту роботу, яку робимо. І якщо фінансування не буде надходити на тому рівні, який нам потрібен, як ви знаєте з інших місць, ми будемо змушені почати демонтаж гуманітарної системи. А відновлювати її в Україні — це вже точно не те, що я зможу зробити. Отже, все це ми повинні мати на увазі, рухаючись вперед, але головне, що я хочу нагадати: війна триває.