Україна: Моніторинг руйнівного впливу війни на цивільних осіб

Від початку війни в Україні Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні (ММПЛУ) документує серйозні порушення міжнародного гуманітарного права та права прав людини. Голова Місії Матільда ​​Богнер знає, наскільки складно фіксувати порушення під час конфліктів. Вона – правниця з 16-річним досвідом роботи в Управлінні Верховного Комісара ООН з прав людини, більшу частину якого опікувалася моніторингом порушень у конфліктних і постконфліктних ситуаціях. Повернувшись нещодавно з моніторингового візиту до 14 міст Київської та Чернігівської областей, що були окуповані російськими збройними силами, пані Богнер відповідає на питання про види зафіксованих порушень та чи становлять ці дії воєнні злочини.

Що можна сказати про війну в Україні в порівнянні з іншими конфліктами, де ви здійснювали моніторинг?

Я би сказала, що цей конфлікт є набагато інтенсивнішим, ніж багато інших. Одна річ, яка є однаковою в багатьох збройних конфліктах, – це страждання цивільних осіб.

ММПЛУ збирає інформацію, яка, наприклад, може бути використана як доказ грубих порушень прав людини, як-от воєнні злочини. Як ви збираєте інформацію, яка може стати доказом міжнародних злочинів?

Ми проводимо інтерв'ю з жертвами. Ми проводимо інтерв'ю зі свідками. Ми намагаємося відвідати місця, де могли статися злочини. Але ми також користуємося низкою інших джерел. Ми використовуємо загальнодоступну інформацію, наприклад, відеодокази та фотографії. Ми отримуємо інформацію від надійних партнерів, а також інформацію, надану урядами.

Які тенденції в порушеннях прав людини ви вже помітили?

Спочатку ми бачили застосування зброї вибухової дії в населених пунктах, що призвело до великої кількості втрат серед цивільного населення, руйнування та пошкодження цивільних об'єктів. Після цього ми фіксували незаконні вбивства, включно із позасудовими стратами. Ми документували факти сексуального насильства в контексті конфлікту. Ми також фіксували насильницькі зникнення, катування та жорстоке поводження. Наприклад, ми встановили, що більшість жертв насильницьких зникнень, ймовірно скоєних російськими збройними силами та пов'язаними збройними групами, були чинними або колишніми посадовцями місцевих органів влади чи їхніми родичами, правозахисниками/-цями та активістами/-ками громадянського суспільства, журналістами/-ками, релігійними діячами/-ками, відставними військовими Збройних сил України. Ми також задокументували випадки насильницьких зникнень, які, ймовірно, вчинили правоохоронні органи України. Потерпілих у цих випадках зазвичай підозрювали в наданні допомоги Російській Федерації.

Чи існують порушення, які важко довести?

Звичайно, якщо розглянути сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом, це одна з дуже складних сфер, оскільки жертви та свідки часто не хочуть говорити про це публічно. Існує велика стигма щодо жертв сексуального насильства. І це відбувається в різних суспільствах. Тому ми маємо поважати жертв. Ми маємо поважати бажання свідків. Якщо вони не хочуть говорити, можливо, вони захочуть поговорити за рік чи кілька років. Але головне – це підхід, орієнтований на захист жертв, коли ми поважаємо їхні бажання та не піддаємо їх подальшій стигматизації.

Ви нещодавно повернулися з поїздки в 14 міст Київської та Чернігівської областей, що були окуповані російськими збройними силами, та зустрічалися з людьми, які жили в умовах окупації. Про що вони говорили з вами?

Минулого тижня я була в містах на північ від Києва та зустрілася з багатьма жертвами та свідками. На жаль, знайти жертв і свідків було дуже легко... Ми зустріли чоловіка, який залишився у своєму будинку, а його дружина та діти евакуювалися. Оскільки не було електроенергії, він разом з сусідами розводили багаття та готували їжу разом. Одного дня прийшли російські війська, попросили їх вийти надвір і продивилися їхні телефони. Їм не сподобалося те, що вони побачили в телефоні одного з чоловіків, тому вони забрали його й застрелили. Чоловік, з яким ми розмовляли, чув постріли. Згодом він поховав тіло сусіда.

Чи впливають особисті історії на те, як ви визначаєте напрямок роботи команди та розслідування?

Коли ми починаємо бачити тенденції в порушеннях, ми намагаємося якомога більше зосередитися на них, щоби зрозуміти їхній масштаб і вплив на жертв. Звичайно, важливо документувати кожне порушення. Але також важливо розуміти, які виникають тенденції в порушеннях, оскільки це допоможе нам у спробах адвокації для попередження таких порушень у майбутньому, а також зрозуміти, на чому мають бути зосереджені в майбутньому механізми притягнення винних до відповідальності.

Що необхідно, щоби кваліфікувати подію, діяльність чи дію як воєнний злочин? Яку методологію ви використовуєте?

Остаточну кваліфікацію того, чи є порушення воєнним злочином, має визначати суд, який має відповідний мандат. Ми ж робимо свої висновки на основі стандарту доведення, який передбачає наявність «достатніх підстав», коли на основі перевіреної інформації звичайний розсудливий спостерігач мав би достатні підстави вважати, що описані факти дійсно мали місце, і що ці факти відповідають усім елементам складу порушення. Кожен конкретний інцидент потрібно розглядати окремо. Ми аналізуємо, чи був поблизу військовий об'єкт, чи був він законною військовою метою, чи використовувалася зброя таким чином, щоб завдати удару лише по ньому? Чи було враховано, що поруч були цивільні особи, які могли постраждати? Ми повинні розглянути всі ці питання, а також те, якою була фактична шкода.

Як би ви оцінили те, що ви вже побачили?

Переважна більшість руйнувань цивільних об'єктів, а також загибелі та поранення цивільних осіб сталися через масштабне застосування зброї вибухової дії в населених пунктах. Не кожен окремий випадок буде порушенням міжнародного гуманітарного права та воєнним злочином. Але обсяги збитків та масштаби загибелі цивільних осіб призводять нас до висновків, що були скоєні воєнні злочини, зокрема, невибіркове застосування зброї.

ММПЛУ працює в країні з 2014 року та має мандат здійснювати моніторинг, доповідати та здійснювати адвокацію прав людини в Україні. Як змінилася ваша робота від початку війни?

Із 24 лютого наша робота значно змінилася. Нам довелося переорієнтуватися, щоби зосередитися виключно на питаннях, пов'язаних із конфліктом. Нам довелося перевести наших співробітників та співробітниць із районів, де було дуже небезпечно, до інших регіонів країни. Масштаби порушень надзвичайно зросли. Це призвело до максимального навантаження на нас.

З якими труднощами ви стикаєтеся під час виконання своєї роботи?

Ми маємо обмежений доступ до різних частин країни, особливо районів, де точаться інтенсивні бойові дії. Це означає, що ми повинні проводити моніторинг дистанційно. Нам доводиться покладатися на мережі, які ми створили за роки роботи в Україні. Але коли зв'язок переривається, ми справді не маємо доступу до інформації в таких районах.

Чи співпрацюєте ви з органами влади України?

Ми, звичайно, підтримуємо постійний діалог з органами влади України. Минулого тижня, наприклад, я зустрічалася з Офісом Генерального прокурора, з іншими правоохоронними органами. Ми обговорили наявну інформацію. Ми підняли питання, які у нас викликають занепокоєння. Ми дізналися, яку інформацію вони мають, для того, щоб допомогти нам зрозуміти, на що нам надалі слід звернути увагу.