Сім років без справедливості. Відповіді на питання про розслідування вбивств на Майдані
18−20 лютого 2021 року відзначається сьома річниця завершення найкривавішої фази протестів на Майдані. Діти, які народилися після цих подій, вже пішли до школи. Учні старших класів вже закінчили вищі навчальні заклади. Незмінною є триваюча боротьба за справедливість, яку ведуть родини загиблих під час протестів.
З моменту розміщення Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні у березні 2014 року ми спостерігаємо за кримінальними провадженнями щодо осіб, які були причетні до цих вбивств. В той час, як ми бачили позитивні зміни в Україні, зокрема, прогрес у ставленні поліції до забезпечення безпеки і навіть у сприянні проведенню масових зібрань, ми не побачили значного прогресу у притягненні до відповідальності винних у вбивствах і насильницьких смертях під час протестів на Майдані.
Сьогодні, сім років по тому, ми надамо відповідь на сім питань, що стосуються цих кримінальних проваджень.
1. Чому розслідування вбивств, пов’язаних із протестами, мають продовжуватися через стільки років?
Жертви заслуговують на справедливість. Для цього необхідно, щоб злочини були розслідувані, а винні - покарані.
Участь у регіональних та міжнародних договорах з прав людини накладає на Україну зобов’язання захищати права людей на своїй території від незаконних та свавільних посягань як з боку представників держави, так і інших осіб, а якщо такі порушення трапляються, — вжити необхідних заходів для їх усунення.
У контексті вбивств, пов’язаних з протестами на Майдані, це означає, що органи влади повинні провести розслідування кожного з них і притягти винних до відповідальності. Необхідно також забезпечити рівний та реальний доступ жертв цих злочинів до правосуддя, а також належне, ефективне та своєчасне відшкодування шкоди.
Коли органи влади не розслідують порушення прав людини, жертви домагаються справедливості іншим чином. Мова йде, наприклад, про Європейський суд з прав людини, який нещодавно виніс п’ять рішень у справах, що були подані самими протестувальниками, чиї права були порушені, або родичами загиблих під час протестів на Майдані. Зокрема, Суд встановив порушення Україною зобов’язання розслідувати порушення прав людини, і зобов’язав виплатити жертвам компенсацію. Подібні рішення також негативно впливають на репутацію України на міжнародній арені.
Притягнення до відповідальності винних у порушеннях прав людини та усунення їх наслідків також допомагає забезпечити неповторення порушень.
Наостанок правда, розкрита в ході кримінальних проваджень, може стати міцним фундаментом для примирення.
2. Чому продовження виконання посадових обов’язків деякими службовцями правоохоронних органів, які могли бути причетними до насильства, є проблемою?
Незважаючи на певні спроби відсторонити їх від виконання посадових обов’язків, деякі службовці зберегли свої посади. У 2014 році Верховна Рада України запустила процес люстрації, спрямований, зокрема, на звільнення з посад осіб, які були причетні до порушень прав людини. Цей процес здебільшого провалився, оскільки в багатьох випадках звільнення зі служби було єдиним реальним наслідком неправомірних дій службовців. За відсутності розслідувань щодо неправомірності дій конкретних осіб, деякі з них змогли поновитися на службі через суд.
Службовці, яких підозрюють у неправомірних діях, пов’язаних з їхньою професійною діяльністю, повинні бути відсторонені. Якщо цього не зробити, це може вплинути на розслідування таких дій. Наприклад, це може мати стримуючий ефект на підлеглих, що не будуть свідчити про участь їхніх керівників або інших посадовців у вчиненні злочинів, а відтак — створювати серйозну проблему для встановлення винних. Це також створює відчуття безкарності серед інших правоохоронців, що в свою чергу призводить до повторення таких порушень.
Водночас ми бачимо, що деякі посадові особи, обвинувачені у насильницьких злочинах проти протестувальників, продовжують працювати в правоохоронних органах. Наприклад, колишній заступник голови Департаменту громадської безпеки Міністерства внутрішніх справ України наразі обіймає подібну посаду в Національній гвардії, незважаючи на обвинувачення, в тому числі, у організації вбивств протестувальників 18 лютого 2014 під час виконання службових обов’язків.
3. Чому відсутній прогрес у розслідуваннях вбивств правоохоронців?
Певною мірою слідство все ж просунулося вперед, встановивши важливі зачіпки. Наприклад, у справі щодо вбивства двох військовослужбовців внутрішніх військ 18 лютого 2014 року слідством було встановлено, що зброєю, з якої були зроблені смертельні постріли, володіли члени «Правого сектору». У іншій справі були встановлені двоє протестувальників, причетні до стрілянини по правоохоронцях 20 лютого 2014 року. Однак з різних причин розслідування у обох справах зупинилось.
Одна з причин — це так званий закон про недоторканність. Він гарантує імунітет від кримінальних переслідувань особам, які вчинили низку злочинів під час участі у протестах, в тому числі вбивство правоохоронців. Ми рекомендували Верховній Раді України скасувати цей закон. Минулого року група народних депутатів звернулася до Конституційного Суду України з приводу його конституційності.
Також ми бачимо, що у резонансних справах суспільна думка може впливати на результат розслідувань. Що стосується вбивств правоохоронців, ми чуємо голос активної частини громадськості, яка виступає проти розслідувань злочинів, ймовірно скоєних протестувальниками. Це призводить до вибіркового правосуддя, внаслідок чого деякі жертви позбавлені справедливості. Однак дружини, діти та батьки правоохоронців мають таке ж саме право на справедливість і правосуддя, і відчувають ті ж почуття втрати та скорботи, що й родини інших жертв.
Розслідування повинні керуватися верховенством права, а не вимогами суспільства.
4. Наскільки незалежні розслідування і судові процеси у справах Майдану?
Як міжнародне право, так і національне законодавство вимагають, щоб слідство і судові процеси щодо порушень прав людини були незалежними. Не тільки судді, а й слідчі і прокурори повинні бути неупереджені й не зазнавати свавільного втручання в їхню діяльність, зокрема з боку керівництва. Кримінальний процесуальний кодекс України, наприклад, встановлює принцип незмінності прокурора, відповідно до якого, прокурора можна відсторонити від ведення справи лише у випадку прийняття ним незаконного рішення.
Однак ми бачили, як у деяких справах генеральні прокурори могли зневажати принцип верховенства права і діяти упереджено. Зокрема, у низці справ ми бачили відсторонення прокурорів від ведення гучних справ генеральним прокурором, ймовірно, з політичних мотивів.
Наприклад, у грудні 2019 року, тодішній генеральний прокурор замінив групу прокурорів після того, як вони відмовилися підтримувати зміну запобіжних заходів для п’ятьох працівників спецпідрозділу Беркут, яких обвинувачують у вбивстві 48 і пораненні 80 протестувальників 20 січня 2014 року. Це було потрібно для їхнього перевезення на територію, яка контролюється самопроголошеними «республіками» в рамках процесу «одночасного звільнення», який координується на політичному рівні. Як і очікувалося, нова група прокурорів не стала заперечувати проти скасування запобіжних заходів для обвинувачених і їхнього переведення на територію поза межами доступу українського правосуддя.
У іншому випадку, прокурори були відсторонені від ведення справи у відповідь на публічну критику затримання у квітні 2018 року протестувальника за підозрою у вчиненні умисного вбивства двох і пораненні одного правоохоронця 20 лютого 2014 року. Протестувальника було затримано через його багаторазову неявку на допит. Однак інші колишні протестувальники (які згодом стали народними депутатами) розпочали хвилю критики на адресу влади за переслідування «патріотів» (протестувальників) замість винних у їхній загибелі (правоохоронців). Наступного дня тодішній генеральний прокурор замінив прокурора, який вів цю справу, на свою заступницю, яка негайно скасувала підозру в частині умисних вбивств, залишивши тільки поранення правоохоронця, і забезпечила його звільнення з-під варти.
5. Чи можливе кримінальне переслідування втікачів, в тому числі службовців спецпідрозділу «Беркут»?
У жовтні 2014 року Верховна Рада України внесла зміни до Кримінального процесуального кодексу, зробивши можливим кримінальне переслідування втікачів за їхньої відсутності (заочно). Найбільш відомий приклад застосування цієї процедури був у кримінальному провадженні щодо четвертого президента України Віктора Януковича.
Однак Кримінальним процесуальним кодексом не передбачено право осіб, засуджених заочно, на повний перегляд справи у їхній присутності, як того вимагає міжнародне право. Відтак, країни перебування втікачів можуть правомірно відмовитися екстрадувати їх до України. Необхідно внести відповідні зміни до Кримінального процесуального кодексу, щоб вироки, винесені в рамках заочних судових проваджень, могли бути виконані, тобто, щоб зусилля, спрямовані на притягнення винних у порушеннях прав людини до відповідальності, не були марними.
6. Який вплив мала реформа кримінального судочинства на кримінальні провадження?
Хоч сама по собі і позитивна, реформа кримінального судочинства призвела до істотних затримок у розслідуваннях і судових провадженнях.
Наприклад, в результаті люстрації суддів та судової реформи, що була розпочата невдовзі після завершення протестів на Майдані у 2014 році, більше третини українських суддів пішли у відставку. Через незавершену реорганізацію Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, що була розпочата відповідно до прийнятого у жовтні 2019 року закону, вакантні посади не були заповнені. Нестача суддів збільшила навантаження на тих, хто лишився на своїх посадах, що призвело до істотних затримок у судових розглядах. Ми рекомендували Верховній Раді України забезпечити якнайшвидше призначення суддів шляхом зміни процедури призначення членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
7. Чи побачимо ми прогрес у справах Майдану?
Незважаючи на локдаун і загальне сповільнення кримінальних проваджень у 2020 році, ми спостерігали прогрес у деяких справах. Наприклад, двоє так званих «тітушок» були затримані і обвинувачені у викраденні і вбивстві Юрія Вербицького, одного з перших вбитих протестувальників. Його викрали з лікарні, катували і залишили в лісі на околицях Києва, де він і помер від переохолодження. У іншій справі, журналістка, яка брала активну участь у протестах, була обвинувачена в умисному вбивстві Володимира Захарова, єдиної особи, яка загинула під час протестів, не беручи в них участі. Ця смерть була однією з небагатьох, де через обставини смерті (він помер через отруєння чадним газом, коли був підпалений офіс Партії регіонів) більш ніж шість років її не ставили у провину конкретному злочинцю.
У той час, як в усьому світі серйозні порушення прав людини розслідуються багато років по тому, з часом це стає дедалі складніше. Це відбувається і в проваджень щодо вбивств і насильницьких смертей, що сталися під час протестів на Майдані. Сім років — це довго: деякі жертви міліцейського насильства померли, родичі вбитих втрачають віру в систему правосуддя, пам’ять свідків про події згасає, а суспільство втомлюється і втрачає інтерес до цих справ.
Очевидно, що Україна має людський потенціал для завершення цих справ. Бракує лише політичної волі зробити це. Ми сподіваємося, що цю проблему буде вирішено якомога швидше — до того, як свідки забудуть побачене, а жертви остаточно втратять надію на справедливість і припинять свою боротьбу.
У цей час Верховна Рада України має внести відповідні зміни до Кримінального процесуального кодексу для розблокування процедури заочного переслідування втікачів, забезпечивши при цьому можливість їхньої подальшої екстрадиції. Ми також очікуємо скасування «закону про недоторканність» задля забезпечення розслідування і притягнення до відповідальності винних у вбивствах 13 правоохоронців 18 і 20 лютого 2014 року.