Місця несвободи. Як переживають карантин в українських тюрмах, хоспісах та психоневрологічних інтернатах
Стаття була опублікована на nv.ua 11 грудня 2020 року.
Що таке місця несвободи, як переживають карантин люди у цих місцях та яким чином здійснюються перевірки з дотримання прав людини в установах закритого типу, в інтерв'ю НВ розповідає монітор Національного превентивного механізму з восьмирічним досвідом Віра Яковенко.
До Дня прав людини, який відзначається 10 грудня, НВ разом з Моніторинговою місією ООН з прав людини в Україні публікує серію історій про те, як пандемія непропорційно впливає на людей в уразливих ситуаціях і чому важливо ставити права людини в центр реагування на кризу COVID-19.
18 листопада 2020 року Офіс Омбудсмена України повідомив про те, що у Радомишльському психоневрологічному інтернаті на Житомирщині через ускладнення від коронавірусу COVID-19 померла одна з підопічних.
Монітори Національного превентивного механізму (НПМ) помітили жінку з ознаками захворювання ще 12 листопада, під час візиту до ПНІ. Хвора мала температуру 39,3 та сатурацію 89% за умови, коли нормальний показник має бути не нижчим за 95%. При цьому вона не була ізольованою від інших підопічних інтернату.
Працівники психоневрологічного інтернату, за словами моніторів НПМ, не надавали жінці належну медичну допомогу та відмовлялися викликати швидку для її госпіталізації. Бригада швидкої приїхала лише після наполегливих умовлянь моніторів та одразу ж ушпиталила пацієнтку. Проте вона померла за три дні через надто важкий стан.
Психоневрологічний інтернат — це лише один з кількох десятків видів місць несвободи. Місця несвободи — це установи державного або приватного типу, люди у яких утримуються згідно з рішенням судового, адміністративного чи іншого органу під вартою, в ув’язненні або під опікою. При цьому такі особи не мають права залишати ці місця з власної волі, або ж не мають змоги реалізувати цю волю у зв’язку із матеріальним станом або за станом здоров’я.
Національний превентивний механізм — це незалежний орган, створений відповідно до Факультативного протоколу до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання. Монітори НПМ здійснюють регулярні незаплановані візити до місць несвободи, таких як тюрми, СІЗО, психоневрологічні інтернати, хоспіси тощо з метою здійснення перевірки умов, у яких перебувають підопічні таких закладів. Зокрема, монітори перевіряють, чи не порушуються базові права людей, як-от право на приватність, та чи мають вони доступ до їжі, сну, свіжого повітря тощо.
Репортерка НВ Саша Горчинська поговорила з Вірою Яковенко, регіональною координаторкою Уповноваженого з прав людини по зв’язках із громадськістю у Полтавській області, монітором НПМ, керівницею відокремленого підрозділу громадської організації в Полтавській області про те, як здійснюються візити в умовах карантину та з якими найбільшими складнощами стикаються монітори через коронавірус.
— Як вплинув карантин на роботу моніторів НПМ? Що змінилося?
— Монітори НПМ — це єдина в Україні інституція з усіх, що здійснюють наглядові функції, яка безпосередньо залучає представників громадськості до візитів у місця несвободи. І ми першими пішли у візити НПМ під час локдауну. Формат візитів був змінений повністю.
Нашим завданням, окрім власне моніторингу прав людини, була також і перевірка того, що відбувається у середині установ, чи забезпечені люди у цих установах засобами індивідуального захисту, чи готові ці установи до коронавірусу та до того, аби захистити людей від нього.
Першими ми відвідали установи виконання покарань. У Полтаві, де я безпосередньо працюю, це була установа виконання покарань № 23, що виконує функції слідчого ізолятора, виправна колонія № 64, а також Кременчуцька виховна колонія. Потім також почали відвідувати й інші місця несвободи, зокрема Полтавську обласну клінічну психіатричну лікарню імені Мальцева, де є відділення примусового лікування — туди потрапляють особи, які вчинили кримінальні злочини, але є неосудними.
— З якими найбільшими складнощами ви стикалися під час роботи в умовах локдауну?
— В тому, щоби зайти в цю установу та не нашкодити людям всередині. Тому моніторингові візити здійснювалися у повному індивідуальному спорядженні. Це захисні засоби, які включають костюм, респіратор, щитки, бахіли, окуляри тощо.
Тобто кількість візитів, по суті, залишилася такою ж, як і до впровадження карантину. Трохи змінилося те, на що саме ми звертали увагу, адже з’явився новий аспект — це коронавірус.
Якщо ж говорити про роботу всієї системи загалом — координаторів, представників Уповноваженого з прав людини, то цей локдаун призвів до зміни формату їхньої роботи. Наприклад, ми, регіональні координатори, раз на тиждень маємо виходити на прийом громадян та приймати людей за певним графіком у чітко визначеному місці — у мене це був прийом з 14:00 до 17:00.
Але під час карантину навантаження на нас збільшилося. Особистий прийом громадян зараз не проводиться, але натомість люди стали писати, телефонувати, зв’язувалися з нами через інтернет. Тобто так, ми нібито працюємо з дому, віддалено, але включення людей у наше життя зросло — особисто у мене, мабуть, зросло в десятки разів.
За інформацією Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, становище осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, було особливо вразливим, враховуючи те, що багато місць позбавлення волі переповнені і не можуть повністю виконувати такі превентивні заходи, як фізичне дистанціювання та надання засобів індивідуального захисту.
— Який ризик у людей, які перебувають у місцях несвободи, заразитися коронавірусом?
— Ризики — мінімізовані. По-перше, тому що жоден з керівників таких установ сам не зацікавлений у тому, щоб до них «зайшов» коронавірус. Звісно, я не можу говорити за всі без виключення області й про всі заклади. Але з того, що бачила особисто я під час наших візитів — це що керівництво робило усе для того, аби убезпечити людей всередині таких установ від зараження COVID-19.
Україна жорстко ставилася до коронавірусу ще навесні, коли у нас було 600 випадків захворювань на добу. Тож тепер, коли у нас — 12 тис. нових випадків на добу, треба особливо берегтися.
Як повідомляла Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні, на території, яка контролюється Урядом, кількість підтверджених випадків COVID-19 та смертей у пенітенціарній системі залишається невеликою.
Однак Місія стурбована тим, що у жовтні та листопаді кількість випадків серед працівників пенітенціарних установ зросла в геометричній прогресії, оскільки це ставить під ризик здоров’я затриманих та ув’язнених. Ні програми дострокового звільнення для людей похилого віку та тих, хто має захворювання, ані альтернативи затриманню не були запроваджені для зменшення ризиків для здоров’я, пов’язаних із COVID-19. Місія закликає Міністерство юстиції посилити заходи захисту та запобігання серед працівників пенітенціарних установ, медичного персоналу та затриманих, в тому числі шляхом перевірки всіх підозр на випадки COVID-19 серед затриманих.
— Чи є доступ до всіх необхідних засобів індивідуального захисту та до медичних послуг у людей, які перебувають в місцях позбавлення волі?
— На прикладі Полтавської області можу сказати, що індивідуальних засобів захисту вистачало і вистачає. Це і дезінфекційні засоби, і маски, і таке інше. Наприклад, якщо ми візьмемо УВП [установа виконання покарань] № 23, слідчий ізолятор. Всім особам, які виїжджали з ізолятора, наприклад, на суд, видавалися маски.
Виправні колонії під час локдауну були повністю запечатані: кількість людей, які могли туди зайти та вийти звідти, мінімізували. Для спілкування обирали засоби електронного зв’язку і телефони.
Що ж стосується доступу до медицини, цей аспект наразі забезпечується Центром охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України. [На офіційному сайті установи зазначається, що станом на 20 листопада 2020 року в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, на території яких функціонують структурні підрозділи ЦОЗ ДКВС, зареєстровано 573 випадки COVID-19. З них 7 ув’язнених, 15 засуджених, 463 працівники ДКВС України, 88 працівників ЦОЗ ДКВС України].
До того ж варто зазначити, що крім коронавірусу залишилися й інші проблеми медичного характеру — нікуди не поділися, на жаль, такі речі як підвищений тиск, панкреатит та інші банальні захворювання, які потребують діагностики, а потім і лікування.
Щоб краще зрозуміти, що відбувається, проаналізуймо, як це працює зараз у звичайних медзакладах, які не пов’язані з установами виконання покарань. Якщо ми, наприклад, хочемо потрапити до лікарні на планове обстеження, то повинні зробити певні дії. Одна з цих дій — це здати тест, отримати направлення від сімейного лікаря.
Які проблеми у нас з’явилися саме через коронавірус? По-перше, це перепрофілювання частини лікарень під пацієнтів з COVID-19. Тобто кількість лікарень зменшилася. Автоматично це ж саме відбувається і у місцях позбавлення волі. Тобто питання доступу до звичайної діагностики і планового лікування під час пандемії стоїть дуже гостро. Під час локдауну в Україні не відбулося жодного етапування. А значить, що на планову операцію або на обстеження люди, які перебувають у місцях позбавлення волі, потрапити не могли. Звісно, у випадках, коли це була потреба у нагальному медичному втручанні, викликали швидку від Міністерства охорони здоров’я.
Станом на сьогоднішній день, навіть попри те, що вже відновився процес етапування, проблеми з доступом до звичайної діагностики ще і досі існують.
Місія повідомила, що пандемія COVID-19 посилила вже наявні недоліки в галузі охорони здоров’я в слідчих ізоляторах та виправних колоніях, такі як відсутність спеціалізованої медичної допомоги, включаючи послуги зі сексуального та репродуктивного здоров’я, та нестача психологів. Крім того, перевезення ув’язнених та затриманих до лікарень затримувалось через обмеження, пов’язані з COVID-19.
— Припустимо, у людини, яка перебуває у СІЗО або у тюрмі, підвищилася температура. Чи забезпечать її відповідними базовими препаратами — наприклад, жарознижувальними?
— Зважаючи на те, що саме вважати базовими препаратами. Якщо це ті препарати, які закуповуються коштом держави, то вони завозяться у такі місця.
Що ж стосується медичного огляду: якщо в штаті установи виконання покарань є лікарі, які приходять на роботу, то вони прийдуть і виконають свою роботу. А якщо таких лікарів у штаті немає — наприклад, якщо саме є вакансія на цю посаду — то, відповідно, ніхто туди просто так і не прийде. У кожному конкретному випадку це будуть зовсім різні ситуації. Треба дивитися на конкретні обставини.
Загалом же, реформування тюремної медицини, як і реформування медицини загальної — це дуже складна проблема. А в умовах, коли на це ще і накладається пандемія, тим паче.
Важливо, щоб усі затримані були забезпечені тестуванням у разі підозри на зараження COVID-19 та необхідною медичною допомогою. Крім того, обмеження контакту із зовнішнім світом слід ефективно замінити альтернативними засобами спілкування з родиною та друзями, а також іншими заходами, що вживаються для пом’якшення негативного впливу обмежень на психічне здоров’я ув’язнених, у тому числі жінок.