Відновлюючи сили та надію: як ВООЗ і ЄС допомагають людям в Україні повертатися до життя
«Рух — це життя», — каже Наталія, ледь помітно киваючи у бік зали фізичної терапії, ніби підкреслюючи свої слова.
Усередині її чоловік Олександр під наглядом фізичного терапевта вчиться користуватися кріслом колісним.
Останні три місяці Наталія не відходить від чоловіка ні на крок. Вона доглядала за ним після кількох складних операцій — обробляла рани та шви, допомагала заново вчитися найпростішим речам: їсти, пити, знову сідати.
Ще донедавна подружжя жило у Костянтинівці, у невеликому будинку, який вони будували багато років, мріючи провести пенсію серед природи.
«Але ми ніколи не були людьми, які можуть сидіти без діла», — з усмішкою згадує Наталія.
«У нас було велике господарство — кури, гуси, а інколи й п’ять чи сім свиней. Але найбільше Саша любив своїх нутрій. Він постійно був зайнятий ними — будував нові клітки, відсаджував самок від самців або возив їх до ветеринара, якщо вони хворіли. Я іноді жартувала: “Та йди вже поцілуй своїх нутрій”. Але, звісно, допомагала йому, бо він так їх любив.
Він завжди був доброю і працьовитою людиною — якщо комусь потрібна була допомога, він приходив першим. А коли до нашого міста перестали завозити хліб, він разом із хлопцями з сусідньої Дружківки добровільно взявся його доставляти».
Того ранку сусід попросив Олександра допомогти з роботою по господарству. Як і завжди, він погодився. За кілька хвилин у подвір’я сусіда влучив дрон Shahed.
«Спочатку я навіть не зрозуміла, що сталося, — згадує Наталія. — Я лише почула страшний крик — нелюдський крик. Коли вибігла надвір, на траві лежав кросівок… із відірваною ногою всередині. Дорогою до лікарні Саша весь час повторював одне й те саме: “Де мій кросівок? Ти взяла його із собою?”»
Сусіди загинули миттєво. Олександр вижив, але лікарям довелося ампутувати йому обидві ноги та видалити одне око. Потім почався довгий і складний шлях реабілітації.
Тривалий час Олександр майже не міг рухатися. Більшість часу він проводив лежачи й поступово втрачав мотивацію. Навіть сидіти на ліжку вдавалося лише кілька хвилин — сильний біль у спині робив це нестерпним.
«Поки не з’явився Ілля», — каже Наталія.
Ілля — фізичний терапевт лікарні. Лише кілька днів тому він почав працювати з Олександром — навчати його пересідати у крісло колісне, тримати рівновагу та користуватися руками. Ще зовсім недавно навіть це здавалося неможливим.
«А тепер Сашу не зупинити, — усміхається Наталія. — Іноді Ілля каже: “Мабуть, на сьогодні досить”. Але Саша просить продовжувати. Каже, що хоче якомога швидше знову стати самостійним — стати на протези».
Люди, які втратили обидві нижні кінцівки або зазнали травм спинного мозку, часто змушені заново вчитися жити — і в багатьох випадках їхня мобільність тривалий час залежить від крісла колісного. Саме тому надзвичайно важливо забезпечити індивідуальний підбір, щоб крісло було зручним, безпечним і підтримувало людину у повсякденному житті.
За даними Національної служби здоров’я України, від початку повномасштабної війни близько 12 000 людей зазнали травм спинного мозку. І це лише частина тих, хто нині потребує тривалої реабілітації та допоміжних засобів для пересування.
Саме тому фахівців по всій Україні навчають правильно оцінювати потреби пацієнтів, підбирати та налаштовувати крісла колісні відповідно до міжнародних стандартів.
За останні три роки таке навчання пройшли понад 300 фахівців з реабілітації, а дев’ять українських спеціалістів стали сертифікованими тренерами, які допомагають передавати ці знання колегам.
Це дає змогу поступово розширювати доступ до якісних реабілітаційних послуг по всій країні — від кластерних до надкластерних лікарень — щоб більше пацієнтів могли отримувати необхідну підтримку там, де проходять лікування. Проєкт реалізується за фінансової підтримки Європейського Союзу.
«Думаю, у нас усе буде добре», — лагідно усміхається Наталія. «Можливо, колись ми навіть знову заведемо господарство. Будемо жити… і радіти життю. Бо життя триває».