Історія стійкості кількох поколінь однієї родини

“Мамо, тут щойно неподалік від нас був приліт, — почула Надія в трубку. —Але не хвилюйтеся, у нас все нормально”.

На початку квітня 65-річна Надія була на вечірній службі у церкві, де молилася за мир в Україні, коли їй зателефонувала дочка.

Вона зразу ж поспішила додому – вірніше, до гуртожитку в Дніпрі, який став домом для неї та її доньки та онуки рік тому, коли вони були змушені тікати з рідної Луганщини. 

Поспішаючи до гуртожитку, Надії найбільше хвилювалась через її 11-річну онуку Алісу, яка має інвалідність та не може вільно пересуватися. 

“Все наше життя триває навколо Аліси, – каже Надія зі сльозами на очах. — Ми, як могли, намагалися її втішити. Я не можу передати словами, як важко було залишити наш дім, щоб виїхати у безпечніше місце, а тепер ще й зрозуміти, що навіть тут, далеко від лінії фронту, теж небезпечно”.

У гуртожитку Надія побачила рідних, які не постраждали, але сильно злякалися через удар. 

Лише через кілька тижнів вони змогли заспокоїтись. “Нашій родині допомогли психологи, що дуже допомогло нам відновитися від цієї останньої травми”, —пояснила Надія. 

Надія вдячна за підтримку, яку родина отримала від гуманітарних організацій протягом останніх місяців:

“Завдяки волонтерам і гуманітарним працівникам ми змогли виїхати. А вже у Дніпрі вони допомогли нам облаштуватися, надали візок для дитини та інше необхідне. Місцева громада нас теж дуже підтримала, нам приносили продукти, одяг”.

Гуманітарні організації допомогли відремонтувати приміщення, де знайшла притулок родина Надії. Але тепер його доведеться ремонтувати знову.

Гуманітарні працівники оперативно доставили матеріали до цього місця тимчасового проживання, де мешкає родина Надії, щоб закрити розбиті вікна та захистити мешканців від холоду.

Після удару психологи БФ “Право на захист” виїхали до МТП, щоб допомогти його мешканцям подолати пережиті шок та страхи. Зокрема, родина Надія та вона сама отримали консультації, як подолати стрес. Завдяки цьому вони змогли відновитися і знову почати сподіватися на краще. 

“Попри труднощі, я вірю, що колись ми зможемо повернутися до нашого дому, де зможемо жити у мирі та без страху”, – каже Надія.