Cвавільні затримання: зниклі чоловіки з Димера

Спеціалісти Моніторингової місії ООН з прав людини зустрілися з двома мешканками селища Димер Київської області, чиїх цивільних родичів забрали російські солдати, коли окупували цей район наприкінці лютого торік. Чоловіки досі затримані.

«Тут росіяни допитували наших хлопців. Тут вони їли, тут ходили в туалет, все відбувалося тут», – розповідає Анна Муштакова, стоячи в котельні місцевого ливарного заводу в Димері, невеликому містечку за 46 кілометрів на північ від столиці України Києва.

«Є свідки, які дійсно казали, що стріляли в стелю, залякували наших хлопців», – каже пані Муштакова, вказуючи на всіяну дірками стіну котельні ливарного заводу, заставлену обладнанням.

Пані Муштакова, віком близько п'ятдесяти років, сказала, що не бачила свого чоловіка Івана з другого дня вторгнення. Арешти почалися наступного дня після того, як росіяни окупували Димер.

«Вони увійшли 25 лютого, а наступного дня почали заарештовувати людей», – згадує вона.

Вона розповіла, що востаннє бачила Івана перед тим, як він пішов з дачного маєтку, де вони обидва працювали і жили в той час, щоб забрати свого брата в сусідньому селі.

Вона пам'ятає, що сказала йому «не йди нікуди, це війна», але він все одно пішов. Вона зрозуміла, що щось не так, коли вони не повернулися.

Вона розповіла, що ходила в Димер кожні два-три дні, відчайдушно намагаючись дізнатися, що сталося з її чоловіком.

«Вони роздягли та обшукали мене на блокпосту, що вони шукали? – питає вона. – Я ходила, питала сусідів, встромляла записочку в двері, але результату не було. Сусіди нічого не бачили», – каже вона.

Пані Муштакова пам'ятає, що на початку квітня, у день, коли українські війська звільнили цю територію, усі кинулися до ливарного заводу, який росіяни перетворили на імпровізовану в'язницю, шукати бодай щось, щоби зрозуміти, що сталося з їхніми близькими.

Під час нещодавньої зустрічі зі спеціалістами Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні (далі – Місія) в червні пані Муштакова та дві інші місцеві жінки розповіли, що згодом вони знайшли деякі документи та посвідчення особи їхніх чоловіків у сейфі ливарного заводу, який росіяни лишили непошкодженим, коли тікали від наступу українських військ.

Місія проводить моніторинг та публічно звітує про ситуацію з правами людини в країні з метою посилення захисту прав людини, сприяння доступу до правосуддя та забезпечення притягнення винних у порушенні прав людини до відповідальності. Місія зустрічається з жертвами та свідками порушень прав людини, щоб з перших вуст почути їхні розповіді та задокументувати будь-які порушення. Ця робота гарантує, що людські втрати війни в Україні будуть зафіксовані та збережені, і це допоможе забезпечити відповідальність. Місія розпочала свою роботу в березні 2014 року.

Жінки розповіли, що шукали підказки в написах на стінах, видряпаних на забрудненій коричнево-сірій бетонній стіні імпровізованої кімнати для тримання під вартою. Коли спостерігачі ООН відвідали це місце 15 місяців потому, графіті з датами, іменами тих, кого вивозили, і тих, хто приїжджав, усе ще можна було побачити.

«10 забрали, тут нас 28», – написано в одному рядку, вирізаному на стіні, можливо, гострим каменем.

43-річна мешканка Димера Ольга Манухіна, мати трьох дітей, чоловіка і сина якої росіяни забрали понад 15 місяців тому, сказала, що впізнала почерк свого чоловіка на стіні.

«У кутку знизу був напис рукою мого чоловіка про те, що вони тут знаходились. Прізвища, де проживають, номера телефонів – на випадок, коли хтось побачить, і могли дати знати мені, що вони тут були, що вони живі», – розповіла вона.

Згідно з доповідями ООН, російські війська затримали велику кількість цивільних осіб протягом декількох днів після окупації частини сходу України, а також  районів на північ від Києва. У доповіді, оприлюдненій у червні, Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні повідомила, що провела 1 136 інтерв'ю із жертвами, свідками та іншими особами. За даними Місії, було задокументовано понад 900 випадків свавільного тримання під вартою цивільних осіб, зокрема дітей і людей літнього віку, протягом перших 15 місяців після вторгнення Росії в Україну.

У доповіді зазначається, що більшість цих випадків була вчинена Російською Федерацією і затримані часто зазнавали катувань і жорстокого поводження. Деякі з них були свавільно страчені.

Місцеві жителі розповіли, що 44 чоловіка різного віку і різного фаху були вивезені російськими збройними силами тільки з одного Димера, міста з населенням 5 500 жителів.

Для пані Муштакової перша реальна підказка надійшла із соціальних мереж від чоловіка, який тримався під вартою разом із її чоловіком.

«Він особисто мені все розповів, як страждав мій чоловік», – сказала вона.

Пані Муштакова розповіла, що саме так вона дізналася, що Івана затримали на російському блокпосту.

«Без пояснень обставин його повалили на землю, побили й кинули в ангар, де він просидів 7 днів. Потім його перевели в інший ангар ще на сім днів. Після цього його вивезли», – розповіла вона.

Пані Манухіна каже, що її 20-річний син Данило працював на тому самому ливарному заводі, який згодом став його в'язницею.

«Вони просто забрали його з дому, просто прийшли й забрали мого чоловіка і сина, – каже вона, стискаючи в руках фотографію своїх зниклих чоловіків. - Їм щось не сподобалося в його телефоні – якась смс-ка. Їх було 7 чоловіків. 6 залишилося на вулиці із сином, а ще один зайшов із чоловіком до хати. Подивився по хаті, перевірив усі телефони, і ті, хто були на вулиці, заставили дитину роздягнутися, підняти всі речі, тому що в нього татуювання на тілі», – згадує вона. Вона кричала, щоб їх відпустили.

Російський солдат сказав «забираємо на допити, й батька, й сина».

«Усе», – це були останні слова Максима, які він вимовив, поцілувавши її на прощання, з уже зв'язаними за спиною руками.

Ніколи не здаватися

Після понад 15 місяців болісного очікування жінки Димера досі не знають, де утримують їхніх близьких, і як з ними поводяться, але вони чули, що чоловіків перевезли до Білорусі, а потім до різних в'язниць у Росії.

Жінки розповіли, що знають про те, що чоловікам видали змінний одяг, лише тому, що натрапили на фотографії, на яких вони були одягнені у військову форму. Кажуть, що повідомили про зникнення чоловіків українській владі, як тільки українські збройні сили відновили контроль над територією. Їх попросили набратися терпіння.

Більшість жінок із Димера отримали листи від своїх близьких через Національне інформаційне бюро України, але в листах було мало інформації про справи їхніх близьких, не кажучи вже про те, де вони перебувають. Пані Манухіна розповіла, що єдиний лист, який вона отримала від чоловіка, містив простий опис його розкладу та житлових умов.

На той лист Пані Махуніна написала ще шість, але відповіді так і не отримала.

«Зворотної адреси немає, вони не повідомляють», – зазначила вона.

Нещодавно до міста приїжджала високопосадовиця Уряду України, згадує одна з димерських жінок. Вона спитала, як у них справи та взяла за руку. Вона сказала, що справи погані – син у полоні.

«Усіх повернемо додому, тільки потрібен час», відповіла посадовиця.