Історія Наталії, яка допомагає людям, які пережили катування, цивільним особам, яких було поранено та членам сімей загиблих цивільних осіб

Вона — одна з багатьох українських жінок, які допомагають іншим, як чоловікам, так і жінкам, подолати жахливі наслідки грубих порушень прав людини, яких Україна зазнала протягом минулого року.

Наталія Мельник працювала з людьми, які пережили катування, ще до початку повномасштабного збройного нападу  Російської Федерації на Україну в лютому 2022 року, але вона зазначає, що з того часу кількість людей, які звертаються  за допомогою, зросла в 100 разів. Тому вона почала надавати підтримку цивільним особам, яких було поранено та членам сімей загиблих цивільних осіб. Наталія є координаторкою проєктів і програм у громадській організації «Блакитний Птах», яка допомагає людям, які пережили катування. Організація майже повністю складається з жінок. Наталія, 45 років, зазначає, що її організація вже вдвічі збільшила кількість працівників, але навіть якщо у них буде в п’ять разів  більше людей, то цього все одно буде недостатньо, щоб задовольнити зростаючі потреби. Тому вони вирішили заручитися допомогою інших.

«Зараз ми навчаємо багатьох медичних та соціальних працівників, психологів, передаємо свій досвід, щоб якомога більше людей могли отримати допомогу», каже вона, зазначаючи, що серед людей, яким допомагає її організація, є жертви катувань, а також сім’ї тих, хто зник безвісти або був убитий під час нападів на цивільні цілі. Блакитний Птах також планує проводити тренінги для журналістів, які часто не знають як говорити з жертвами порушень прав людини, не травмуючи їх ще більше.

Наталія каже, що дев’яносто відсотків бенефіціарів її організації – це колишні військовополонені чи цивільні особи, які перебували в неволі. За її словами, їм потрібне все, починаючи від юридичної та психологічної допомоги до соціальної підтримки, медичного лікування, доступу до ліків, стаціонарного лікування чи реабілітаційних закладів.

Але Наталія зазначає, що деякі з тих, хто пережив катування ніколи не звертаються за допомогою, оскільки вважають, що те, що з ними сталося, ніби ні в якому порівнянні з іншими випробуваннями, які проходить Україна.

«Вони не звертаються до поліції, тому що вважають, що те, що їх тримали і били два-три дні, не так вже й страшно, що країна зайнята більш терміновими справами, і що потрібно допомагати тим, хто постраждав більше», каже вона. Але Наталія застерігає, що неповідомлення про насильство потенційно позбавляє жертв майбутнього правосуддя та ускладнює притягнення до відповідальності.

Вона стверджує, що деякі постраждалі можуть не вважати свій досвід достатньо травматичним, але вони також ризикують зіштовхнутися з серйозними психологічними та фізичними наслідками внаслідок того, що вони пережили.

Вона пояснює, що небажання деяких повідомляти про пережите інколи ускладнює оцінку реальної кількості тих, хто пережив катування.

На питання про те, чим вона пишається, Наталія каже, що особливу гордість викликає те, що вона та її колеги змогли допомогти іншим, навіть коли самі перебували у надзвичайно складній ситуації.

«Ми самі на певний час змушені були виїхати, стали внутрішньо переміщеними особами,  без одягу, без звичних побутових речей і сиділи в підвалах під час обстрілів, але навіть ховаючись на станціях метро, наші психологи все одно надавали людям психологічну допомогу», згадує вона.

Історія Наталії – лише одна з багатьох історій жінок в Україні, які документують порушення прав людини та борються з їхніми тяжкими наслідками. У цей день — Міжнародний жіночий день — ми хотіли б відзначити важливу роль, яку жінки-правозахисниці відіграють  у просуванні прав людини в Україні.