Україна: “Cаме слово “криза” не може повністю передати те, що ми бачимо на місцях”, - блог Координаторки системи ООН в Україні

Через рік з початку російського вторгнення 24 лютого 2022 року народ України залишається стійким, але водночас “гуманітарна допомога є необхідною, як і раніше”, — каже найвища посадовиця ООН у країні.

Деніз Браун є Координаторкою системи ООН в Україні й Гуманітарною координаторкою.

Працюючи в Києві, вона скеровує зусилля біля 20 агенцій ООН, де працює близько 2 600 людей, переважно українців.

Пані Браун розповідає UN News про виклики підтримки громад у країні, де триває війна.

“Упродовж останнього року умови роботи в Україні були досить важкими, і в деяких випадках ми змушені були призвичаїтися до вкрай складних обставин.

Постійно звучать сирени повітряної тривоги, а це означає, що декілька разів на день ми маємо спускатися в укриття. Якщо порахувати різні зустрічі й наради за останні 12 місяців, що ми проводили саме в укритті, зокрема з Гуманітарною командою країни або представниками держав-членів ООН, це загалом складе понад місяць.

Допомога народу України

Наші дні тут також дуже часто непередбачувані. Такого поняття як “типовий день” не існує, але один день я пам’ятаю дуже чітко. Це було 10 жовтня, коли о 8:20 ранку центр Києва зазнав повітряної атаки, лише за 1,2 кілометра від мого офісу. Коли я почула цей вибух, від якого здригнувся офіс, я подумала, що саме час бігти в укриття.

Нашим ключовим пріоритетом є підтримка народу України, зокрема шляхом надання гуманітарної допомоги. Ми працюємо якомога ближче до лінії фронту, що вимагає ретельного планування та координації зусиль.

Я регулярно відвідую прифронтові громади, оскільки я наполягаю на тому, щоб саме персонал ООН брав участь у доставленні допомоги за найважчих умов. Ми маємо всі необхідні для цього спроможності, досвід і ресурси. Тому ми проводимо досить багато часу в таких місцях, як Херсон, а також у різних громадах Харківської, Запорізької та Донецької областей.

У листопаді, коли Уряд України відновив контроль над Херсоном, ми мали велику надію. Три дні по тому ми вже були в місті, і те, що ми там побачили, справило на нас неймовірне враження. Люди виходили на вулиці й вітали нас, коли наші вантажівки з найнеобхіднішими товарами в’їхали до міста. Але, як ви бачили минулого тижня, протягом кількох місяців після звільнення місто перебувало під обстрілами, унаслідок яких загинули мирні мешканці, загинули волонтери й постраждали працівники гуманітарних організацій. Є таке відчуття, що для Херсону це ніколи не закінчиться.

Але, з іншого боку, у Херсоні ніколи не скінчиться сила й надія людей, які залишилися в місті та казали, що не збираються виїжджати. Це свідчить про силу, переконання та стійкість українського народу.

Відбудова громад

У січні під час поїздки в район Соледара по дорозі я бачила громади повністю зрівняні із землею. Я переконана, що завдяки цілеспрямованості народу України такі міста й селища буде відновлено, навіть попри те, що для цього може знадобитися багато часу. Хоробрість і рішучість у досягненні своєї мети визначає настрої місцевої громади. У тих місцях, які я відвідую, це вражає мене найбільше.

Кожного разу коли я приїжджаю в громаду, я знаходжу час, аби поспілкуватися з її мешканцями, зустрітися та поговорити з волонтерами, представниками місцевих органів влади й очільниками міст. Найбільше мені запам’яталися зустрічі з двома жінками, які очолюють міську владу в Херсоні та Оріхові в Запорізькій області, за три кілометри від лінії фронту. В останньому я була менш ніж три години, і за цей час ми нарахували близько 20 вибухів на відстані від п’яти до десяти кілометрів. Це були просто постійні вибухи.

Ці мерки вирішили залишитися й невпинно працюють, щоб допомагати своїм громадам. Саме з ними ми й підтримуємо постійний зв’язок.

Під час поїздки в громади поблизу Соледара я також зустріла неймовірну жінку, лікарку. Вона привела мене до медпункту, що вона його облаштувала у власному будинку після того, як було зруйновано сільський медичний пункт, і розповіла про своє рішення залишитися і надавати допомогу односельцям.

Думаю, що я ніколи не забуду цих хоробрих жінок.

Гуманітарні потреби

Війна триває, й бойові дії посилюються, тому ми можемо обґрунтовано очікувати, що це й надалі впливатиме на людей. В Україні існує гуманітарна криза, але саме слово “криза” не може повністю передати те, що ми бачимо на місцях.

Не існує якоїсь одної головної потреби; натомість такі потреби є численними. Найбільш складною ситуація є поблизу лінії фронту, де зрівняно із землею будинки та зруйновано медичні заклади. Одну з лікарень, яку я відвідала під час поїздки до Харківської області, було знищено через місяць після моєї поїздки.

Ці громади мають потребу у всьому, і саме тому ми докладаємо максимальних зусиль, щоб доставити їм гуманітарну допомогу. Ми також приділяємо особливу увагу допомозі у подоланні психологічних травм, від чого найбільше страждають діти, але чим ближче до лінії фронту, тим ситуація складніша.

По той бік лінії фронту

Ми маємо доступ до всієї території, підконтрольної Уряду України, але доступ до районів, що знаходяться за лінією фронту, є надзвичайно обмеженим. З лютого 2022 року лінію фронту не вдалося перетнути жодному гуманітарному конвою. Ми постійно звертаємося із запитами про надання такого доступу до Міністерств оборони як України, так і Російської Федерації, і, хоча ми постійно отримуємо позитивну відповідь з українського боку, ми ще жодного разу не отримали такої відповіді від Російської Федерації.

Нам надзвичайно важливо отримати доступ до районів по інший бік лінії фронту. Ми готові вирушити туди хоч вже завтра, якщо отримаємо “зелене світло”, але для цього нам потрібні гарантії безпеки. Вкрай важливо, щоб люди по інший бік лінії фронту якнайшвидше отримали необхідні їм товари і допомогу, адже, я переконана, вони перебувають у надзвичайно складній ситуації.

Люди продовжують страждати. І допоки триває ця війна, ми будемо надавати підтримку народу України, який змушений переживати всі жахіття військового вторгнення”.