Прокинувшись вночі: Надати голос тим, хто страждає в Україні

Інтерв’ює Меліса Флемінг, заступниця Генерального секретаря ООН з питань глобальних комунікацій

Робота Матільди Богнер — бути свідком невимовних злочинів. Як голова Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, вона та її команда документують жахливі насильства та порушення прав з метою притягнути винних до відповідальності та полегшити страждання жертв.

«Це дуже складна робота. Це – зустрічатися з людьми та дізнаватися їхні історії. Це – надавати жертвам голос. Саме це мене мотивує».

Вторгнення Росії в Україну зруйнувало мільйони життів. Цивільні особи ставали жертвами свавільних  страт, зникнень, свавільних арештів і зґвалтувань. У цьому епізоді Матільда Богнер розмірковує про масштаби цих жахів, вплив їх документування на психічне здоров’я та про своє прагнення розказати про це решті світу.

ТЕКСТ ІНТЕРВ'Ю НИЖЧЕ. ПРОСЛУХАТИ АУДІО ВЕРСІЮ АНГЛІЙСЬКОЮ МОВОЮ МОЖНА ТУТ.

Матільда Богнер 

Це дуже складна робота. Це – зустрічатися з людьми та дізнаватися їхні історії. Це – надавати жертвам голос. Саме це мене мотивує.

Меліса Флемінг 

Я – Меліса Флемінг з Організації Об'єднаних Націй. Я дуже вражена масштабними викликами, з якими стикається моя колега Матільда Богнер на посаді голови Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні. Щоденно вона збирає свідчення про жорстоке поводження та насильство. Як вона розповіла мені в цьому випуску програми «Awake at Night», головна мета такої роботи – засвідчити події. Тож Матільдо, ви працюєте в Україні з 2019 року. Де ви були, коли в лютому цього року почалася війна? І що Ви відчули, коли почули цю новину?

Матільда Богнер 

Насправді я прокинулася дуже рано в квартирі, де жила зі своєю сім'єю. Прокинулася десь о 4 годині ранку з думкою: «О ні! Це все почалося». Я кинулася до вікна й побачила, що то просто сміттєвози забирали сміття. Із великим відчуттям заспокоєння я повернулася в ліжко, але тільки, щоби прокинутися за годину. Я побачила чоловіка, він сидів у вітальні, побачила спалахи вдалині й почула справжні удари. Насправді у той момент усе сприймалося дуже сюрреалістично. Але ми мали негайно починати думати про безпеку працівників та працівниць. Тож ми одразу почали телефонувати всім співробітникам, питати, чи вони в безпеці, хвилювалися, коли хтось не відповідав. Але все було добре. Зрештою, усі відповіли.

Меліса Флемінг 

Отже, ви дійсно мешкаєте в Києві із чоловіком та родиною. Ви сказали про дітей...

Матільда Богнер 

Так, троє дітей були тут. У мене всього четверо дітей. Ні насправді, даруйте. На той час із нами були двоє. Нам подобалося жити в Києві. І я працювала в цьому регіоні кілька років до того. Мій чоловік розмовляє російською. Тож це було місце, куди ми дуже хотіли приїхати та побути разом деякий час.

Меліса Флемінг

Наскільки я розумію, ви також розмовляєте російською. Як Ви вивчили російську мову, адже Ви з Австралії?

Матільда Богнер

Так, я здобула юридичну освіту в університеті. І як додатковий предмет пропонувалася арабська та російська. Це було досить незвично. Тому як додатковий предмет я вивчала російську мову. І фактично на третьому курсі, останньому курсі, на заняттях із російської мови нас було тільки двоє. Тож, безумовно, вивчати цю мову було не дуже популярно.

Меліса Флемінг

Виходить, лише двоє закінчили [заняття]. Отже, це полегшує вам також розуміння української мови.

Матільда Богнер 

Так, я часто розмовляю з людьми російською, і також більшість українців розмовляють російською. Але якщо вони не знають або не хочуть, вони часто відповідають мені українською. Відтак ми маємо свого роду двомовну розмову, де ми розуміємо один одного достатньо, щоби спілкуватися.

Меліса Флемінг 

Напевно, Вам набагато легше працювати, ніж багатьом іноземцям, які перебувають в Україні, але не знають мови й змушені покладатися на перекладачів.

Матільда Богнер 

Так, значною мірою це була одна з причин, чому я хотіла приїхати в Україну. Я подумала: я розумію контекст, оскільки працювала в цій частині світу в ширшому регіоні, але й також тому, що я могла б використовувати мої мовні навички. Бо для багатьох людей в Україні російська є рідною мовою. Тому я даю інтерв'ю російською. Я проводжу зустрічі російською. Або іноді, як я вже казала, двома мовами. Але так набагато простіше. Я дійсно віддаю перевагу роботі в країнах, де я можу розмовляти місцевою мовою.

Меліса Флемінг

Ви працюєте в Моніторинговій місії ООН з прав людини в Україні, яка була створена після конфлікту 2014 року на сході країни та анексії Криму Росією. Це якось підготувало вас до вторгнення Росії в Україну чи ви були справді здивовані, коли почалися бойові дії?

Матільда Богнер 

Мушу сказати, що я була здивована. Я не дуже вірила, що до цього дійде. Лише в останні тижні перед тим, як це відбулося, я почала думати, що щось станеться. Занадто багато було ознак. І я повірила, що щось станеться. Але я все ще не вірила, що все дійде до цього. І маю сказати, що навіть вранці 24-го числа я подумала: «Можливо, вони просто завдають кілька ударів, щоби показати, що вони можуть, і, можливо, зупиняться. Принаймні на решті території країни. Можливо, буде ескалація на сході чи на півдні. Можливо, вони спробують взяти Херсон і деякі із цих районів, щоби створити буферну зону для входу в Крим». Але я все ще не до кінця вірила, навіть тоді, що станеться так, як сталося.

Меліса Флемінг 

Безумовно, дуже мало хто міг уявити, наскільки жахливим все буде. Отже, вам, мабуть, дуже прикро чути історії про жорстоке поводження та насильство, що, власне, і є вашою роботою, чи не так? У чому полягає ваша робота як голови Моніторингової Місії ООН з прав людини?

Матільда Богнер 

Це дуже складна робота. Це – зустрічатися з людьми та дізнаватися їхні історії. Це – надавати жертвам голос. І це дуже важка частина роботи. Але й дуже приємно, коли люди дякують за те, що ви їх вислухали, коли ти можеш змусити інших відгукнутися на ці голоси. Проте це може бути дуже важко. Але є також багато іншого. Наприклад, багато управління. Багато роботи просто, щоби забезпечувати взаємодію у великому офісі. Особливо, коли він переживає такі величезні зміни, як це сталося після 24 лютого. Багато логістики. Убезпечення співробітників. Маю сказати, що складова, яка дійсно дає мені стимул працювати далі, – це виїзди на місця та спілкування з людьми. А потім можливість повернутися і передати їхні слова іншим людям, уповноваженим приймати рішення. Саме це мене мотивує.

Меліса Флемінг

Зрозуміло. І ви засвідчуєте події. Чи є якась особлива історія, яка дійсно сколихнула вас або яку ви не можете забути?

Матільда Богнер 

Є багато, багато історій. Одна, що спадає на думку, коли ви запитали, це коли ми поїхали до Бучі та Ірпеня і районів на північ від Києва після відводу російських військ. Ми пішли на дуже відому в Бучі Яблуневу вулицю. Саме там відбувалися деякі з найгірших порушень – свавільні страти цивільних осіб. Так от, ми пішли на одну з бічних від неї вулиць. Просто навмання. Конкретного плану в нас не було. Ми лише знали, що в цьому районі сталося багато чого. І ми просто стукали у ворота, щоби спитати, чи будуть люди в будинках з нами спілкуватися. Тож ми постукали у ворота одного будинку, і вийшов чоловік, а потім вийшов його сусід. І той чоловік, що вийшов спочатку, мав якусь форму психосоціальної інвалідності, деякі труднощі з комунікацією. І його сусід вочевидь його доглядав і сказав: «Йди додому. Я поговорю із цими людьми». Той пішов додому, а цей інший чоловік залишився. І ми просто запитали: «Розкажіть, що з вами сталося за час окупації?"

І він почав розповідати свою історію: як через деякий час, коли вони почали відчувати, що залишатися небезпечно, жінки та діти зібралися з усього кварталу, сіли в колону й поїхали. А чоловіки залишилися, щоби доглядати за будинками, за майном тощо. Так от, він був одним із них. Він розповів, як почав готувати їжу. Електропостачання не було. Тому вони готували їжу на вулиці. Було ще досить холодно, тож вони готували їжу в каструлях на вогнищі. Одного дня прийшли російські війська та сказали всім вийти на вулицю. Ця група сусідів, які разом готували їжу, вийшли на вулицю. Одним із них був малознайомий чоловік, який приєднався до них з околиці міста. Росіяни почали вимагати подивитися на їхні телефони, перевірити вміст. Вони взяли їх, подивилися вміст телефону цього малознайомого чоловіка, і щось там побачили. Сусіди не знали, що саме. І вони просто сказали: «Пішли з нами». Вони завели цього чоловіка за кут, а потім група сусідів почула постріли. І вони зрозуміли, що його щойно вбили. Потім росіяни повернулися, а того чоловіка вже не було. Чоловік, з яким ми розмовляли, спитав: «Ми можемо його поховати?» Він думав про пошану [щодо загиблого]. Росіяни сказали: «Не зараз. Зможете зробити це ввечері». Тож вони повернулися до своїх домівок. Він дочекався вечора, потім пішов і поховав тіло того чоловіка, з яким нещодавно готував їжу. Це була історія, чути яку дійсно спричиняло шок.

 

Меліса Флемінг 

Це, напевно, має великий вплив на вас, коли ви повертаєтеся ввечері додому. І як Ви особисто справляєтеся із цим, із цими історіями травм, які Ви перейняли на себе?

Матільда Богнер 

Я не знаю, чи достатньо справляюся із цим. Тобто, я займаюся цією роботою вже багато років. Іноді історії накопичуються, інколи здається, що їх забагато. Але потім... Потім я бачу цінність роботи, яку ми виконуємо. Я бачу, що ми можемо розповісти про ці історії. Можемо якось змінити ситуацію. Не знаю. Просто продовжую працювати.

Меліса Флемінг 

Пам’ятаю, я читала про вашу поїздку до Чернігова та Чернігівської області. Там ви зустрілися із 70-річним чоловіком, який провів багато часу в підвалі. Чи можете ви описати, що він вам розказав?

Матільда Богнер 

Ми поїхали до Чернігова, в конкретний, дуже маленький, сільський населений пункт, де росіяни змусили групу цивільних зайти в цей підвал. З одного боку, для їхньої безпеки. Але з іншого боку, вони змушували їх лишатися там. Начебто, щоби забезпечити їм певний рівень захисту від обстрілів із боку України. І вони тижнями були в тому підвалі. Коли ми туди приїхали, то ми просто пішли до цієї школи, але там нікого не було. Тому ми просто ходили вулицями. Підійшов чоловік, ми питаємо в нього: «Ви були тут під час окупації? Ви знаєте щось про людей, які були тут у підвалі?» І він сказав: «Так, я був серед них». І каже: «Я можу вам показати». І він повів нас униз [у підвал]. Показав нам, де саме був у той час. Він сказав: «Тут було так багато людей. Я не міг прилягти. Я прив’язував себе до цієї дерев’яної конструкції, щоби не впасти, коли засну». А потім він завів нас у меншу бічну кімнату в цьому підвалі. Там було сиро та темно. Світла не було, туалетів не було. Нічого не було. І в цій меншій кімнаті були ці два списки. По одному списку з іменами по обидва боки дверей. Ми запитали: «Що це?» І він сказав: «Це імена людей, які померли, коли ми були тут». Там були імена та дати. Він розповів нам про кожного з тих, хто помер. Здебільшого це були люди літнього віку, в яких просто не витримало здоров'я.

Меліса Флемінг 

Як довго він був у тому підвалі?

Матільда Богнер 

Я забула точну кількість днів, але це було близько трьох тижнів.

Меліса Флемінг 

Три тижні... Вони, мабуть, не мали жодних засобів, щоби нормально поховати їх. І жодних санітарних приміщень. Як же вони харчувалися? Чи були в них запаси їжі?

Матільда Богнер 

Вони [російські солдати] дозволяли їм виходити на певні періоди часу. Рано вранці їх відпускали на пів години. Доводилося швидко виходити, збігати додому або кудись ще, взяти трішки їжі й повертатися. Іноді люди могли вийти, якщо наполягали, що мали сходити в туалет, який був десь у тому дворі. В інших випадках їм доводилося… Вони просто використовували куток однієї з маленьких кімнат. І разом із трупами вони виносили все і просто складали біля цієї маленької прибудови на подвір'ї.

Меліса Флемінг

Це, мабуть, абсолютно… Навіть якщо ви раніше працювали в дуже складних місцях, побачити такий рівень нелюдяності мало справити на вас неймовірно шокуюче враження.

Матільда Богнер 

Так. Це дуже важко зрозуміти. Мені досі важко зрозуміти, що люди можуть так ставитися один до одного. Для мене це не має жодного сенсу. І просто бачити страждання людей – це жахливо. І це триватиме роками. Навіть якщо завтра бойові дії припиняться, їхні спогади залишаться. І це назавжди буде частиною їхнього життя.

Меліса Флемінг 

Втрати рідних і близьких. І звірства, свідками яких вони стали, не можна забути.

Матільда Богнер 

Ні, їх не можна забувати. І вони не будуть забуті. Можливо, решта світу забуде, але їхні громади точно не забудуть.

Меліса Флемінг 

І це також є частиною вашої роботи. Почути ці історії, задокументувати їх, написати про них. Як це працює? Скільки людей у вас у команді? А як ви їздите на місця? А як ви збираєте інформацію? І потім, як виглядає процес підготовки ваших доповідей? Куди вони надсилаються?

Матільда Богнер 

Отже, зараз у нас більша команда, ніж у лютому. До лютого нас було близько 55 осіб. Зараз – близько 85. У нас є офіси в областях. Їм довелося змінити локації. Один із наших регіональних офісів до лютого був у Маріуполі. Але ми наполягли на тому, щоб вони евакуювалися 24 лютого, оскільки розуміли, що це було дуже небезпечне місце. Тож тепер у нас є офіси на сході країни в районах, де вони можуть дістатися до місць бойових дій на півдні та інших місцевостях. Основою роботи є поїздки з наших регіональних офісів та зустрічі з людьми в громадах. У деяких місцях, про які я щойно розказала, ви можете просто пройти вулицею та зустріти людей. Але в інших потрібно знати, до кого їхати. Не можна просто приїхати – потрібно встановити осіб і спробувати знайти жертв, знайти людей, з якими можна поговорити. Ми відвідуємо місця несвободи. Ми провели інтерв'ю з понад 150 військовополоненими з обох сторін. Отже, понад 300 разом у місцях несвободи тут [на території, яка контролюється Урядом України] і українських військовополонених, які повернулися після обміну. Потім ми повинні впорядкувати всю інформацію, встановити закономірності в порушеннях. Потім починаємо писати доповіді. Чотири рази на рік наші доповіді представляються на засіданнях Ради з прав людини, але їх також читають органи влади тут, їх читають міжнародні організації, та багато людей, які цікавляться цими питаннями в Україні. Два основні результати, яких ми прагнемо досягти, це, по-перше, відповідальність за злочини, які вже були скоєні, по-друге, запобігання подальшим порушенням. Ми хочемо, щоби ці порушення припинилися.

Меліса Флемінг 

Нещодавно ви були на сході, у щойно звільнених частинах країни?

Матільда Богнер 

Моя остання подорож була в райони Харківської області, з якої відступили російські війська. Саме там я зустрілася з представниками громад, які розказали про ситуації, що вони пережили, зокрема, свавільні страти, зникнення, загибелі чи поранення цивільних осіб, свавільні арешти. Це те, про що нам розповідали.

Меліса Флемінг 

Ви хвилювалися за власну безпеку?

Матільда Богнер 

Не дуже. Я була в місцях, де було чутно вибухи. Вибуху поряд, щоб я відчула його хвилю, не траплялося. Звичайно, я намагалася дотримуватися всіх правил безпеки. Але загалом я не відчувала серйозного занепокоєння за власну безпеку.

Меліса Флемінг 

Мені цікавить психічне здоров'я. Чи вас хвилює те, що хтось із вашої команди слухає ці розповіді та стає свідком звірств? Вони, мабуть, переймають на себе надто багато, що на якомусь етапі це може бути занадто.

Матільда Богнер 

Так, я, звичайно, дуже хвилююся із цього приводу. І я бачу вплив на колег. Приміром, під час підготовки доповіді про свавільні страти та умисні вбивства цивільних осіб нашим колегам доводилося виїжджати на місця день у день і говорити зі свідками та жертвами про те, що вони бачили під час цих різних вбивств. Це жахливий вид злочину. І це справляє вплив на колег, важкий вплив. Ми намагаємося зробити все можливе, щоби його пом'якшити. У нас доступні послуги психолога тощо. Я знаю, що багато колег не користуються цією можливість. Я, знаючи себе, теж не користуюся. Знаєте, не завжди легко зважитися на таке. Але принаймні такі послуги є, якщо хтось захоче скористатися.

Але я також вважаю, що як менеджери ми повинні намагатися знаходити баланс. Ми зрозуміли, що надто часто відправляли колег у робочі поїздки – всі знали, що в нас є дедлайни, і потрібно зібрати інформацію. І колеги також були мотивовані це зробити тому що хотіли, щоби світ дізнався, що сталося. Але навіть якщо ви вмотивовані це зробити, інколи це може бути занадто важко. Отже, ми маємо бути обережними. І ми повинні намагатися створити середовище, яке не буде надмірним. Але це важко не тільки через щоденні виїзди, адже потім ви повертаєтеся додому й чуєте сирени, і потрібно йти в укриття. Або ви не йдете в укриття, хоча мали б. Зараз у нас проблеми з електроенергією та водою. І все це накладається одне на одне. Ви проводите свій день, слухаючи ці важкі історії, потім повертаєтеся додому й маєте турбуватися про власну безпеку чи безпеку своєї родини, якщо ви місцевий співробітник чи співробітниця. Або просто намагаєтеся вижити, знайти достатньо тепла та всього іншого. Це важко.

Меліса Флемінг 

Частину останньої доповіді ви присвятили зґвалтуванням. Чи можете описати, якою є ця війна саме для жінок?

Матільда Богнер 

Ми доклали багато зусиль для документування сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Це дуже складна сфера для документування. Навколо неї багато стигми. «Коли я спілкуюся з громадами, то говорю з чоловіками, які були свідками та жертвами жахливих злочинів. Вони розказують, як були свідками свавільних страт, жертвами катувань, розповідають про зникнення їхніх сусідів тощо. Але як тільки виникає питання про сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, вони кажуть: «О, ми чули про один випадок, але, будь ласка, не заглиблюйтеся в нього. Будь ласка, не питайте. Ніхто не хоче говорити про це. Ви тільки зробити все ще гірше». Ось тільки таке порівняння. Вони були свідками жахливих злочинів, і це ще один жахливий злочин. Але підхід зовсім інший. Одну людину сприймають просто як жертву жахливого злочину, іншу – все ще як щось ганебне. Це все випливає з того, що жінки все ще вважаються певною мірою винними, навіть якщо вони є жертвами. Звичайно, ніхто не скаже вам цього прямо, але воно випливає з такого ставлення. Є певний рівень сорому для жінки чи дівчини за те, що вони стали жертвою таких дій. І працювати із цим досить важко. Але в нас є задокументовані випадки. Оскільки ми проводимо більше інтерв’ю з військовополоненими, ми фактично виявили, що в більшості випадків, які ми задокументували, жертвами були чоловіки. І це було в контексті катування під час тримання під вартою.

Меліса Флемінг 

Чи здійснюєте ви також моніторинг того, як ця війна вплинула зокрема на дітей?

Матільда Богнер 

Ми доповідаємо про випадки смерті та поранення дітей. Доповідаємо про те, як бойові дії впливають на процес навчання та навчальні заклади, куди ходять діти. Про те, як це впливає на здоров'я матерів із погляду доступу до лікарень. А також доповідаємо про випадки свавільного затримання та насильницького зникнення дітей. На щастя, таких випадків небагато.

Меліса Флемінг 

Я думаю про ваших дітей. На початку нашої розмови ви сказали, що двоє з них живуть із вами в Києві. Вони ще з вами?

Матільда Богнер 

Вони евакуювалися. 24 лютого моя сім'я евакуювалася до Молдови. Після того вони переїхали до Будапешта, де й досі перебувають.

Меліса Флемінг 

З вашим чоловіком?

Матільда Богнер 

З моїм чоловіком? Так.

Меліса Флемінг 

Що вони думають про вашу роботу?

Матільда Богнер 

Це гарне питання. Я їх про це не питаю. Певною мірою намагаюся їх якось віддалити від моєї роботи, але вони все рівно бачать мене на інтерв'ю. Вони стають старшими і все розуміють. І ми обговорюємо ситуацію в Україні. Раніше вони казали, що я весь час просто сиджу в електронній пошті. Але думаю, що тепер вони точніше розуміють деталі роботи.

 

Меліса Флемінг 

Отже, якщо їх у школі питають: «Чим займається твоя мама?», - що вони скажуть?

Матільда Богнер

Вони можуть сказати, що вона займається правами людини, працює в ООН. Насправді в контексті навчання в школі, я думаю, вони цим пишаються певною мірою. Тому що вони знають, що в мене брали інтерв’ю ЗМІ, і я зустрічалася з політиками високого рівня. І вони трохи пишаються цією складовою роботи, я думаю.

Меліса Флемінг

Так, і це, мабуть, свого роду розрада раз у раз виїжджати із зони бойових дій, якою стала Україна.

Матільда Богнер 

Так кажуть, хоча я часто непокоюся, коли мене немає, оскільки щось може трапитися. Відчуваю, що могла би реагувати ефективніше, якби я була тут. Тому іноді я більше напружена, коли мене немає, ніж коли я просто тут. Можу зосередитися та вирішувати питання. Але, звісно, я дуже рада, коли можу бути зі своєю родиною.

Меліса Флемінг 

Можна уявити, як це, коли ви не в країні, але зосереджені на тому, що щоденно відбувається в цій війні кожного дня. Щоденний жах для багатьох людей, значної частини населення, яке там живе. Я знаю, що переважна більшість порушень, які ви та ваша команда задокументували, були вчинені росіянами. Але я знаю, що ви також задокументували деякі порушення з боку українців.

Матільда Богнер 

Так, і це важливо. Будь-яке порушення є порушенням, і за нього має бути відповідальність. Постраждалі повинні мати засоби правового захисту. А порушенням потрібно запобігати у майбутньому. Тому для нас важливо документувати, доповідати про всі порушення, зокрема й ті, що були вчинені Збройними силами України. Одним зі значних напрямків, у якому ми задокументували порушення, є військовополонені. Коли російські військовополонені потрапляють у полон, їх часто б'ють. Вони часто стикаються з катуваннями або жорстоким поводженням. Я сама проводила інтерв'ю з російським військовополоненим, який розповів, що після захоплення його били. Потім його кілька днів утримували в неофіційному місці несвободи, де його катували електричним струмом. Де його змушували не спати всю ніч у різних стресових положеннях. А якщо він починав засинати, його били. Тобто тяжкі форми катувань і жорстокого поводження. А потім різні форми катувань і жорстокого поводження, коли їх перевозили до місць тримання під вартою. Як тільки вони опиняються в офіційних місцях тримання під вартою, ставлення до них значно покращується. І ми отримуємо менше або небагато скарг щодо катувань або жорстокого поводження. За деякими винятками в окремих установах, де це все ще трапляється.

Безумовно, українська влада повинна звернути на це увагу. Вони повинні провести розслідування. Вони повинні притягнути винних до відповідальності. І вони повинні запровадити механізми, інструкції тощо, щоби це не повторювалося в майбутньому. Інша сфера, де ми задокументували порушення з української сторони, – це свавільні затримання та зникнення. Як ви сказали, масштаби дуже відрізняються від масштабів, які ми задокументували з боку Росії, де таких порушень було приблизно в 10 разів більше. Але втім є певна кількість людей, яким загрожує зникнення від рук української влади і які стикаються зі свавільними затриманнями. Так що це – серйозна справа. І, знову ж таки, це питання потрібно вирішити.

Меліса Флемінг 

І, можливо, кілька слів про військовополонених, українських військовополонених, які повернулися з Росії. Ви змогли провести з ними інтерв'ю. Яким було їхнє...?

Матільда Богнер

Так. Вони зазнавали катувань і жорстокого поводження. Переважно, це було не стільки під час полонення, скільки після нього. Це відбувалося під час перевезення, де умови часто були нелюдськими. Людям заклеювали та зв'язували руки настільки щільно, що в них виникали травми на обличчі, на руках. Вони днями стікали кров'ю. Їх довго-довго не випускали в туалет. А потім, коли вони прибували в місця інтернування, їх били. А потім осіб, які могли становили особливий інтерес, тобто якщо їхня робота була пов'язана більше з військовою розвідкою, або якщо вони могли більше пояснити тактику чи стратегію українських сил, особливо цілеспрямовано допитували. І під час допитів до них застосовувалися дуже організовані форми катувань. Катування електричним струмом. Підвішування за руки та за ноги. Побиття, в тому числі різними предметами. Такі речі відбувалися з військовополоненими, яких утримувала Російська Федерація.

Меліса Флемінг 

Що сьогодні змушує вас прокидатися вночі?

Матільда Богнер 

О, ви знаєте, це – повсякденні проблеми, з якими ми стикаємося. Вони просто постійно прокручуються в голові. І це заважає заснути, а робоче навантаження просто зашкалює. Тож буквально працюєш, доки не заснеш. Робота постійно крутиться в голові. Але мушу сказати, що безпека та добробут співробітників – на першому місці в списку турбот.

Меліса Флемінг 

Що ви робите, щоб якось розвантажитися та набратися сил?

Матільда Богнер 

Я відвідую свою сім'ю. І розмовляю зі своїми дітьми, які дають мені зовсім інший погляд на світ. Хоча вони вже підростають, але все ще мають інший погляд на світ, ніж ті більш серйозні дорослі погляди, які я зазвичай чую щодня.

Меліса Флемінг 

Дуже дякую, Матильдо, що приєдналися до нас у програмі «Awake at Night».

Матільда Богнер 

Дякую вам. Дякую, що запросили мене.

Меліса Флемінг 

Дякую, що слухали «Awake at Night». Незабаром ми повернемося з новими неймовірними та надихаючими історіями від людей, які працюють, щоби зробити щось хороше в цьому світі в часи глобальної кризи.