У процесі відновлення України є прихований виклик, масштаби якого ми досі не оцінюємо належним чином.

Потреби України у відновленні вражають своїми масштабами. За останньою оцінкою збитків і потреб, протягом наступного десятиліття країні знадобиться 587,7 мільярда доларів США — майже утричі більше за її ВВП. Міжнародні партнери мобілізували безпрецедентну підтримку, створивши складну й добре скоординовану систему допомоги. Сьогодні є детальне розуміння потреб і обсягів фінансування.

Пошкодження картографуються, потреби оцінюються, реформи відстежуються, а виділення коштів часто залежить від виконання конкретних показників. Україна стала одним із найбільш контрольованих процесів відновлення у сучасній історії.

Водночас жоден із механізмів, які сьогодні визначають відновлення України, не був створений для того, щоб оцінювати, чи здатні інституції, які стоять за цими процесами, реально працювати та забезпечувати результат. Саме в цьому і полягає прихований виклик.

Стійкість - це поняття, яке часто використовують неправильно

Слово «стійкість» стало одним із найуживаніших в Україні для опису надзвичайної здатності українців витримувати умови, яких не повинно переживати жодне суспільство. Таке трактування зрозуміле, але воно не повністю передає суть.

Здатність виживати в надзвичайно складних умовах - це не зовсім про стійкість. Часто це просто відсутність іншого вибору.

У ширшому розумінні стійкість - це про здатність державних систем продовжувати надавати послуги під тиском, адаптуватися до нових обставин і зберігати довіру людей. І сьогодні ніхто системно не оцінює це в архітектурі відновлення України.

А це має значення. Відновлення не може бути успішним, якщо спроможність державних інституцій не є повноцінною частиною цього процесу.

Система, створена для іншого типу викликів

Більшість моделей відновлення починаються з однакових запитань: що було зруйновано, скільки це коштуватиме і хто це фінансуватиме? Це важливі питання, але їх недостатньо. В основі таких підходів лежить припущення: якщо є фінансування і погоджені реформи, то реалізація відбудеться автоматично.

Україна сьогодні перевіряє це припущення в умовах, для яких не була створена жодна система відновлення. Це не постконфліктна країна. Україна одночасно веде повномасштабну війну, забезпечує послуги для мільйонів внутрішньо переміщених людей і постраждалого населення, управляє мільярдами міжнародної допомоги та продовжує впроваджувати реформи в умовах воєнного стану.

Це система, яка постійно працює під колосальним тиском і майже на межі своїх інституційних можливостей. І сьогодні питання вже не лише в тому, чи зможе Україна відбудуватися, а й у тому, чи витримають державні інституції навантаження, яке на них покладене.

Чотири фактори тиску і одна «сліпа зона»

Сьогодні здатність держави забезпечувати відновлення поступово послаблюється через чотири взаємопов’язані фактори, які нинішня система відновлення майже не враховує.

Потреби і спроможність рухаються у протилежних напрямках. Прифронтові області зазнали 82% усіх задокументованих руйнувань. Саме регіони, які несуть найбільший тягар війни, водночас найбільше втратили фінансову та інституційну спроможність.

Обсяги фінансування не завжди означають реальний результат. У бюджеті на 2026 рік на соціальний захист передбачено 468,5 млрд грн (10,5 млрд доларів США) для підтримки ВПО, ветеранів та вразливих родин. Паралельно діють масштабні гуманітарні програми грошової допомоги. Проте попри це майже 80% домогосподарств у прифронтових районах досі не можуть забезпечити свої базові потреби.

Міжнародне фінансування стає дедалі менш передбачуваним. США припинили бюджетну підтримку, а дефіцит фінансування на 2026 рік оцінюється приблизно у 52 млрд доларів США, з яких станом на кінець першого кварталу забезпечено лише 5,5 млрд. Водночас скорочується і гуманітарне фінансування, що найбільше впливає на найвразливіших людей.

Під тиском опиняється й інституційна спроможність держави. Мобілізація, еміграція та внутрішнє переміщення зменшили кількість досвідчених держслужбовців та адміністраторів. Ці втрати не видно в аналітичних таблицях чи дашбордах, але саме вони визначають, чи здатна система працювати. Сьогодні держава змушена робити більше — маючи менше людей.

Прогалина у вимірюванні - у самому центрі відновлення

Системи, які сьогодні визначають відновлення України, є складними й у багатьох аспектах ефективними. Оцінки збитків показують, що саме було зруйновано і скільки ресурсів потрібно. Цифрова платформа DREAM відображає, які проєкти зареєстровані, профінансовані чи завершені. Показники МВФ та ЄС допомагають оцінювати, чи впроваджуються необхідні системи та реформи.

Кожен із цих інструментів виконує своє завдання. Але жоден не відповідає на головне питання: чи здатні інституції, відповідальні за реалізацію відновлення, реально працювати і де саме, та за яких умов?

Наприклад, у системі DREAM зареєстровано понад 12 тисяч проєктів, але менше 10% із них повністю профінансовані. Україні, безумовно, потрібно більше коштів. Водночас історично спроможність держави ефективно освоювати публічні інвестиції ніколи не перевищувала 30%. Тобто проблема полягає не лише у фінансуванні, а й у спроможності реалізації. Самі по собі додаткові кошти не закриють розрив у відновленні.

Те, що вимірюється, зрештою й визначає управлінські рішення. Але нинішні механізми відновлення не оцінюють ключовий фактор - здатність державних систем працювати під постійним тиском. А те, чого не видно, неможливо посилити.

Наслідки цього вже помітні.

По-перше, спотворюються пріоритети. Коли рівень спроможності не оцінюється, інвестиції спрямовуються туди, де простіше реалізовувати проєкти. У результаті зростає ризик нерівності між регіонами, а прифронтові області, де навантаження на систему найбільше, можуть отримувати менше підтримки, ніж реально потребують.

По-друге, дедалі складнішим стає перехід від гуманітарної допомоги до сталого відновлення. Гуманітарна підтримка припиняється не тому, що люди більше її не потребують, а тому, що закінчуються кошти. У 2026 році, на тлі скорочення гуманітарного фінансування, цей момент уже настав. Успішність такого переходу має оцінюватися тим, чи можуть люди отримувати базові послуги, забезпечувати свої потреби та ставати більш самостійними. Але зараз ці рішення ухвалюються без достатнього розуміння, чи витримають це системи, які мають перебрати на себе відповідальність.

По-третє, це ще більше стримує приватні інвестиції. Приватний капітал орієнтується не лише на масштаби руйнувань, а насамперед на передбачуваність і довіру до системи. Безпекова ситуація важлива, але не єдиний фактор. На значній частині території України головним обмеженням залишається відсутність чіткого розуміння реальної спроможності інституцій на місцях. Механізми страхування ризиків важливі, але самі по собі вони не забезпечать обсяг приватних інвестицій, необхідних для відновлення України.

Потрібно ставити інші запитання

Коли система стикається зі складними викликами, природною реакцією часто стає посилення координації: створення нових платформ, робочих груп чи додаткових механізмів аналізу. Але саме цього підходу варто уникати.

Проблема не в нестачі діалогу. Проблема - у відсутності спільного, заснованого на даних розуміння того, де системи реально здатні працювати ефективно, а де їм потрібна додаткова підтримка. Без цього будь-яка координація лише створює видимість узгодженості навколо неповної картини.

Щоб закрити цю прогалину, потрібен новий підхід до розвитку державної спроможності з чітким розумінням того, що на практиці означає стійкість: чи можуть системи працювати під тиском, адаптуватися до змін і зберігати довіру людей.

На практиці це означає три ключові зміни. Для гуманітарних партнерів - ухвалювати рішення про перехід від гуманітарної допомоги до відновлення, спираючись не лише на обсяги фінансування, а й на реальну спроможність систем. Для інституцій розвитку 0 адаптувати свої інструменти до умов конкретних регіонів, а не орієнтуватися лише на загальнонаціональні показники. Для держави - чітко визначати, де система вже може ефективно працювати, де потребує посилення, а де все ще необхідна додаткова підтримка.

Докази того, що проблема спроможності існує, вже є. Але досі немає єдиної системи, яка б об’єднувала ці дані, аналізувала їх на національному та місцевому рівнях і перетворювала на практичні рішення для тих, хто ухвалює рішення.

Вікно можливостей все ще відкрите

Майбутнє відновлення України визначатиметься не лише тим, що було зафіксовано, профінансовано чи включено до планів. Вирішальним стане те, чи зможуть державні інституції працювати, адаптуватися та зберігати довіру людей в умовах постійного тиску.

Можливість правильно вибудувати цей процес все ще є. Але система відновлення, яка не здатна оцінювати спроможність держави працювати в кризових умовах, не зможе забезпечити те відновлення, про яке заявляє.

Необхідні підходи та інструменти вже існують. Питання лише в тому, щоб інтегрувати їх у саму систему управління відновленням.