Заява Координатора системи ООН в Україні та Гуманітарного координатора Матіаса Шмале у зв’язку з третьою річницею повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну

Проте цей жах розпочався для українців не три роки тому, а ще у 2014 році, коли міжнародно визнані кордони України були порушені. Незаконна анексія Автономної Республіки Крим Російською Федерацією та тривалі бойові дії у східних регіонах Донецької та Луганської областей спричинили першу хвилю масових страждань і вимушеного переміщення населення.

Протягом одинадцяти років українські громадяни гинули, зазнавали поранень, втрачали свої домівки та засоби до існування через війну. Численні діти, народжені з 2014 року, жодного разу не відчули, що таке мир у власній країні.

За останні шість місяців, працюючи Координатором системи ООН та гуманітарним координатором, я відвідав десятки міст і сіл уздовж лінії фронту та по всій Україні. Люди розповідали мені про свій біль і відчай у надзвичайно зворушливий спосіб. Я добре пам’ятаю, як минулого місяця в Харківській області я зустрів групу переважно літніх людей, які виходили з автобуса, що за підтримки Гуманітарного фонду для України привіз їх із віддалених прифронтових сіл, аби вони могли отримати необхідні речі та скористатися банківськими послугами. 

Вони поділилися найсумнішими спогадами про загиблих близьких і зруйновані домівки. А жінка, яку я зустрів місяць тому разом із Координатором з надзвичайної допомоги Томом Флетчером у її харківській квартирі, що зазнала серйозних пошкоджень унаслідок ракетного удару, навіть через місяці після трагедії була настільки травмована, що майже не могла говорити про пережите в той момент.

За три роки повномасштабної війни було вбито щонайменше 12 605 мирних жителів, а ще понад 29 178 зазнали поранень. З огляду на ракетні та дронові атаки, що сягають західних кордонів, жоден куточок України не є безпечним. Мільйони людей, які залишили країну або стали внутрішньо переміщеними особами, не можуть повернутися додому, оскільки їхні рідні міста й села зруйновані, а довколишні території густо всіяні мінами та іншими вибухонебезпечними предметами.

Війна завдала нищівного удару по українській економіці. Багато підприємств, що давали людям роботу, були зупинені або знищені. Жорстокі російські авіаудари серйозно пошкодили національну енергетичну систему, а також сотні навчальних і медичних закладів. Гуманітарна криза руйнівна, а «прихована криза» – криза психічного здоров’я – відлунюватиме ще не одне покоління.

І все ж у цій похмурій реальності я бачив й інше – серед цього невимовного жаху є надія та сила. Є сотні історій болю й втрат, але ще тисячі історій рішучої роботи та відбудови. Українці не зневірюються – вони відбудовують, знаходять інновативні рішення, підтримують одне одного.

Попри невимовне горе, навіть та група літніх людей, про яку я згадував раніше, все ж знайшла сили усміхнутися та висловити надію на краще майбутнє.

Я бачив школярів, які з ентузіазмом навчаються у підземних укриттях, ветеранів, які, зазнавши поранень унаслідок війни, проходять тренінги з гуманітарного розмінування, переселенців, які з нуля створюють сталі бізнеси. Я бачив жінок-лідерок, які борються за права своїх громад, молодь, яка прагне брати активну участь у відновленні та відбудові країни, а також представників вразливих спільнот, зокрема ромів та осіб з інвалідністю, які адвокатують за майбутнє та проти несправедливості.

Ми маємо продовжувати підтримувати Україну. Відповідно до Статуту ООН та Резолюцій Генеральної Асамблеї, Організація Об’єднаних Націй залишається повністю відданою принципам суверенітету, незалежності та територіальної цілісності України. Ми закликаємо держави-члени, організації та кожного небайдужого не забувати про Україну. Голос України має звучати чітко, а ця жахлива війна повинна завершитися справедливим і тривалим миром. Досягнення цього в Україні стане потужним сигналом для зміцнення міжнародного миру та безпеки.