Стійкість гуманітарних співробітників під час війни, що триває в Україні
П’ять гуманітарних співробітників поділилися своїми історіями про те, що допомагає їм знаходити сили та натхнення для продовження їхньої складної роботи.
Оскільки через війну гуманітарна ситуація в Україні продовжує погіршуватися, українські гуманітарні працівники надають допомогу людям там, де гуманітарні потреби найгостріші, а умови роботи складні через небезпеку. Уже понад десять років гуманітарні працівники ризикують життям тоді, як їхні сім'ї потерпають від наслідків війни.
Ірина: дбаючи про стандарти гуманітарної роботи
Буковина
45-річна Ірина Чорна працює у сфері гуманітарної допомоги вже більш ніж 10 років. Її власна історія перегукується з історіями багатьох інших переселенців та постраждалих від війни людей. Вона двічі змушена була покидати свій дім — першого разу в Донецьку у 2014 році та потім знову у 2022 році в Запоріжжі. Переживши це, вона віддає всі сили гуманітарній роботі.
"У 2014 році я сама отримували гуманітарну допомогу. А потім стала волонтеркою", — пригадує вона.
Сьогодні Ірина відіграє провідну роль у навчанні гуманітарних працівників і команд благодійного фонду "Посмішка UA" по всій Україні.
"Ми будуємо роботу наших команд відповідно до гуманітарних принципів, — пояснює вона. — Ми також дуже серйозно ставимось до навчання наших співробітників щодо безпеки. Через ситуацію в країні щоразу, як ми розпочинаємо гуманітарний проєкт в Україні, насамперед турбуємось про життя наших співробітників".
З початку цього року, за даним Управління ООН з координації гуманітарних справ, в країні повідомлялось про понад 30 інцидентів, пов’язаних із впливом бойових дій на гуманітарних співробітників, гуманітарні приміщення та транспортні засоби. Принаймні 3 гуманітарних працівників загинули та 11 отримали поранення.
Попри всі складнощі, можливість провести час з родиною та задоволення від роботи дають Ірині заспокоєння і розраду.
"Я знаю, що обрала правильний шлях у житті, — каже вона. — Разом із колегами ми відкрили понад 50 сприятливих для дітей просторів, де отримують допомогу діти по всій Україні. Вдячність, яку я бачу в очах дітей, дає мені сили та натхнення продовжувати".
Оксана: стійкість попри особисту трагедію
Харківщина
Оксана, співробітниця Гуманітарної місії "Проліска", пережила особистий біль, коли цього січня її будинок постраждав від ракетного удару.
Коли вона пригадує ці жахливі моменти, Оксану переповнюють емоції: "Мені було дуже складно після удару: стільки болю та гніву. Через три місяці після обстрілу ми з родиною продовжуємо ремонтувати будинок, щоб встигнути до зими".
Відбудовуючи власний дім, вона продовжує самовіддано надавати гуманітарну допомогу людям.
"Я зараз краще розумію з чим стикають у таких жахливих обставинах інші. У багатьох ситуація набагато складніша, ніж моя, — каже вона. — Дуже тяжко приходити в себе, але в мене гарна родина, у мене багато домашніх улюбленців — коти та собаки, і нещодавно я взяла ще одного, — це все мені дуже допомагає".
Дмитро: з турботою про добробут співробітників
Донеччина
"Як керівник гуманітарної організації, я маю забезпечити, щоби кожний із наших працівників мав сили для продовження роботи" .
31-річний Дмитро Мишенін очолює благодійний фонд "Янголи спасіння", який був заснований два роки тому й зараз налічує 348 співробітників, багато з яких працюють поблизу лінії фронту
"З такою великою кількістю працівників ми намагаємося турбуватися про добробут кожного нашого співробітника, — каже Дмитро, який сам розпочинав як волонтер у 2014 році. — У нашій команді є штатні співробітники-психологи, консультанти, загалом 18 фахівців, які проводять тренінги, консультації для наших працівників. Найбільша складність у нашій роботі — це постійні обстріли, авіаудари, блекаути".
Самому Дмитру дає сили та підтримка, яку його організація надає постраждалим від війни людям: "Коли я зміг допомогти людям, я відчуваю радість та полегшення".
Ганна: долаючи щоденні виклики
Миколаївщина
"Усі люди сподіваються, що їх не залишать у біді".
Ганна, юристка, яка стала гуманітарною працівницею, очолює регіональну команду БФ "Право на захист" на Миколаївщині, Одещині та Херсонщині для допомоги переселенцям і постраждалим від війни людям.
Вона визнає, що гуманітарні працівники щодня стикаються зі стресом, втомою та вигоранням. "Внутрішній ресурс людини не безмежний, — каже вона. — Дуже часто гуманітарні працівники працюють на межі своїх спроможностей, щоб допомогти постраждалим".
Вона каже, що сама інколи нехтує власним добробутом, коли йдеться про кричущі порушення прав людини. Але вона вважає, що ці виклики також допомагають їй рости професійно та особистісно.
Команда Ганні регулярно працює з психологами, щоб розуміти, як долати ці складнощі. "Інколи просто серце крається, — каже вона. — Так, наприклад, коли колега прийшов допомагати постраждалим від обстрілу, хоча під час атаки загинули його родичі".
Попри ці жахливі наслідки війни Ганна надихається своєю командою та тим, що вони роблять для постраждалих.
"Усі люди сподіваються, що їх не залишать у біді, і я рада, що можу поділитися своїми силами та допомогти вразливим людям", — каже вона.
Людмила: змінювати життя людей на краще попри виклики
Сумщина
"Те, що моя робота змінює життя людей на краще, дає мені силу та натхнення".
37-річна Людмила приєдналась до БФ "Рокада" на Сумщині, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. "Я просто не могла пройти повз, бачачи страждання людей навколо", — каже вона.
Як і в багатьох інших регіонах України, ситуація на Сумщині складна та непевна. "Люди тікають від постійних обстрілів і часто приїжджають у тому, що було, — пояснює Людмила. — У них немає найнеобхіднішого, наприклад, посуду або ліків".
Робота дуже напружена, а гуманітарні працівники повинні вислухати людей і знайти найкращі рішення.
"Бувають моменти, коли повертаєшся додому та хочеться просто побути на самоті, — додає вона. — Але я справляюся, знаходжу розраду й задоволення в роботі та отримую підтримку від наших психологів".
Але, головне, усвідомлення того, що її робота змінює життя постраждалих людей на краще, дає Людмилі відчуття задоволення від виконаної роботи.
"Коли люди кажуть: "Спасибі, не знаю, що б ми робили без вашої допомоги", такі слова наповнюють мене радістю і дають сили продовжувати допомагати іншим".