Виступ Гуманітарної координаторки в Україні Деніз Браун під час представлення Плану гуманітарного реагування на 2023 рік

Почну з того, що ви вже знаєте, тому що це важливо, і тому що, перебуваючи в Україні, я щодня є свідком того, що тут відбувається. У цій війні гинуть не лише солдати. Також гинули та продовжують гинути мирні мешканці. Зокрема йдеться і про життя дітей. І життя людей похилого віку, які залишились у своїх громадах. Це найбільш уразливі люди, які гинуть у цій війні.

Цивільні мешканці також втратили та продовжують втрачати домівки, речі, засоби існування, продовжують втрачати рідних. У прифронтових громадах, куди ми їздимо, інколи виникає якесь майже нездоланне відчуття втрати. Але водночас є непереборне відчуття стійкості, про яку згадували і Філіппо [Ґранді], і Мартін [Ґріффітс].

Цивільну інфраструктуру обстрілюють, що є порушенням міжнародного гуманітарного права. Я можу це сказати, тому що я це бачила: лікарні, школи та енергетична інфраструктура. І не забувайте, коли ми говоримо про зруйнований будинок, зруйновану лікарню чи тепловий пункт, це впливає на життя мільйонів людей, зокрема мільйонів дітей. У лікарню у Вовчанську у Харківській області, яку я відвідала пару тижнів тому, минулого тижня поцілили двічі. [Вона] обслуговує мешканців громади, які там залишаються, і саме тому її обстрілювали. Мільйони українців, зокрема дітей, наразі живуть (і ми вже це сьогодні чули) без достатнього доступу до електрики, водо- та теплопостачання посеред зими. Минулої середи я знову була в Херсоні. Це моя п'ята поїздка туди. Магістральні трубопроводи теплопостачання того ранку, коли я була в Херсоні, були пошкоджені двічі, і це за температури -5 градусів, за вітру, який пронизує до кісток. А ми були там лише кілька годин.

Водночас, — і ми про це знаємо, і ми про це говоримо, — народ України залишається сильним і продовжує будувати, відбудовувати, але, як щойно зазначила пані Посол, продовжує потребувати нашої підтримки.

Отже, по-перше, я хочу сказати, що гуманітарні потреби зростають. На жаль, вони не зменшуються, оскільки є різні виміри цієї кризи, і коли лінія фронту зміщується, потреби теж зростають.

Ми всі чули, що протягом останнього тижня військові дії, як видається, загострюються на сході, на Донбасі, зокрема в Донецькій області, і ми маємо готуватися до подальшого переміщення цивільних громадян. На сході у Харківській, Дніпропетровській областях — безперервні обстріли, які щоразу пошкоджують цивільну інфраструктуру. А в Київській та Одеській областях авіаудари майже щодня. Отже, ми всі страждаємо.

Я вважаю, що заклики надати додаткові танки та ефективніші системи протиповітряної оборони є досить чітким сигналом, що війна триває, і що потреби мешканців України існують і не зникають. Але я хочу підкреслити, (і я вважаю, що це важливо), як зазначив Мартін, що це не підважує забезпечення потреб в інших регіонах світу. Дитина, яка страждає, — будь-де — це дитина, яка потребує нашого захисту.

По-друге, це не означає, що гуманітарна спільнота зайшла в Україну та не залишить її. Ми вже почали обговорення і роботу з Міністерством соціальної політики щодо передачі йому виплат гуманітарної багатоцільової грошової допомоги там, де потреби залишаються. На це знадобиться певний час, але ми це вже обговорювали з Урядом, державами-членами ООН, агенціями ООН, НУО, — і ми разом над цим працюємо. Думаю можна припустити, що, коли ми будемо згортати роботу (а ми ще не припиняємо роботу, проте готуємось до поступового виходу), коли настане слушний час, ми будемо приймати це рішення разом з Урядом.

По-третє, вчора, у понеділок, під час зустрічі з високопосадовцями в Брюсселі, ми багато обговорювали локалізацію. Я багато чула про те, що, як усі вважають, ми не робимо. Безумовно, що ті, хто першими прийшли на допомогу, — це були волонтери, а не ООН; це були волонтерські організації, які все ще залишаються на місцях. Але їхні знання, їхні можливості дістатись людей мають поєднуватись із нашими спільними спроможностями адвокації та надання допомоги у великих обсягах. Якщо ви коли-небудь матимете нагоду відвідати Харків, Херсон, Суми чи Запоріжжя, яку мали і Філіппо, і Мартін, (і, звичайно, як пані Посол знає), ви побачите там гуманітарні хаби. І це лежить в основі нашого нового Плану гуманітарного реагування. Хаб — це місце, де ви можете зустрітись з волонтерами, місцевими органами влади, установами ООН, НУО для підтримки людей, які звертаються по правову допомогу, харчові продукти, медичну допомогу, психосоціальну підтримку, що конче необхідно. Ми поки що не припиняємо роботу, а працюємо у цих місцях.

Так, у грудні я виділила 20 млн дол. США із Гуманітарного фонду для України 13 партнерським неурядовим організаціям, які своєю чергою нададуть їх 300 волонтерським об'єднанням. Наша система занадто складна, переобтяжена бюрократичними і адміністративними процедурами, але через цих 13 партнерів, які беруть на себе весь тягар звітності та моніторингу, вони [волонтерські об’єднання] наразі можуть мати доступ [до коштів]. Ми будемо оцінювати, як це спрацює. І Мартін вже запитував, чи може він запроваджувати такий підхід в інших регіонах. Ми думаємо, що так. Отже, це новий етап локалізації. Я дуже засмучуюсь, коли читаю: “Де машини ООН, які ми маємо бачити вздовж лінії фронту?“. Це не те, що потрібно шукати. Білі вантажівки ООН та машини НУО поряд як показник масштабів гуманітарного реагування — це застарілий показник. Я не впевнена, що всі це розуміють.

Я також маю зазначити, (я ще не казала це Мартіну), але я вважаю, що наша гуманітарна архітектура є елітарною: потрібно говорити цією мовою, потрібно знати, як бути частиною цього клубу. Проте ми вже стаємо більш відкритими. Але, прошу, дайте нам час. Йде війна, авіаудари відбуваються щодня, ми не ідеальні, але визнаємо, що маємо це зробити.

По-четверте, у Плані гуманітарного реагування відображено різні виміри колективної роботи гуманітарної спільноти. Критично важливе значення для нас на даний момент має реагування поблизу лінії фронту. Таке реагування для мене є найважливішим. З нашими міжвідомчими конвоями ми дістаємось до все більше населених пунктів поблизу лінії фронту. Це важка робота (і маю сказати, що дуже наполягаю на такому підході агенцій ООН), яку ми маємо робити самі, поруч з партнерами з неурядових організацій. Ми не можемо перекладати ризики на місцеві організації. Це важко, це складно, це небезпечно. Ми намагаємося досягти до кожної з 53 громад, розташованих у межах 20 км від лінії фронту. Ми розпочали в листопаді. Це складна робота, але нам це вдається. Ми доставляємо допомогу, і цим ми показуємо людям, які там залишаються, що міжнародна спільнота їх підтримує. І це найважливіше, що ми можемо зробити.

Що нам поки що не вдається зробити у значних обсягах, або навіть забезпечити постійну підтримку, — це дістатись до людей по інший бік лінії фронту. Ні, у мене немає даних, тому що у нас немає доступу, але повірте мені: потреби, що є по один бік лінії фронту, є й по інший бік лінії фронту.

Ми постійно надсилаємо запити для отримання доступу [щоб доставити допомогу] через лінію фронту через систему гуманітарних сповіщень. Українська сторона постійно відповідає “так”, а російська сторона постійно відповідає “ні”. Це просто факт. Це факт, а не моє припущення. Але потреби там існують, і тому ми включили це в План гуманітарного реагування. Це українська територія, ООН не визнає її анексію Росією. Нам потрібен доступ, це питання [гуманітарних] принципів, а до того ж ще й юридичне питання. Отже, нам потрібне більше залучення, про що ми й говорили на зустрічі високопосадовців. Нам потрібно зміцнити нашу гуманітарну дипломатію, нам потрібна підтримка держав-членів ООН. Це стає політичним питанням, яке я не можу розв’язати сама, тому звертаюся до вас допомогти нам у цьому.

Крім того, підхід [гуманітарна допомога й більш довгострокова підтримка] “Гуманітарна допомога плюс” вже використовується. Усім подобається приклад пекарні в Миколаєві. Але також ми проводимо розмінування сільськогосподарських угідь; маємо перелік будинків, що потребують ремонту; підтримуємо відбудову лікарень, шкіл; розподіляємо ваучери для придбання у продуктів. У цьому і полягає підхід “Гуманітарна допомога плюс”. Ми рухаємося у цьому напрямку.

На завершення дозвольте мені подякувати Уряду України, з яким у нас дуже конструктивні відносини. Дуже дякую Вам, пані Посол, державам-членам ООН, фондам за їхню велику підтримку у 2022 році. Народ України розраховує на вас і у 2023 році.

Дякую!