Дорога до школи вздовж лінії зіткнення

Сьомий рік збройний конфлікт справляє вплив на дітей на сході України.

Сьогодні, через шість років після перших обстрілів, у Станиці Луганській зовнішні ознаки збройних дій не такі виразні. Вибиті вікна замінені, військові блокпости розібрані, а обстріли чутні дедалі рідше. Проте приховані для ока впливи, як і раніше, відчувають на собі більшість сімей у селищі. Безробіття, незахищеність, мінна небезпека і складнощі з доступом до освіти залишаються частиною життя 10-тисячного населеного пункту, межа якого збігається з лінією зіткнення.

Від початку конфлікту через невпевненість у майбутньому і загрози для життя близько 4 тисяч жителів Станиці Луганської покинули селище, ставши вимушеними переселенцями.

«Коли почали стріляти, найскладніше було звикнути до того, що ми більше не можемо жити нормально, не можемо возити дітей до цирку або в парк до Луганська. Що тепер ми живемо, як у пеклі, і поруч із нами лінія фронту», — ділиться спогадами працівниця школи Юлія, яка разом із двома дітьми вирішила залишитися й боротися за життя в небезпечній зоні.

З боязкою надією у голосі Юлія додає, що в останні роки, коли артилерія стихла, порожні шкільні класи почали заповнюватися учнями. «В минулому році навіть були закуплені два шкільних автобуси. Дітей побільшало», — усміхається жінка.

Школа, яка згоріла

Приріст кількості дітей добре видно з різниці між числом учнів у молодших і старших класах. У Станично-Луганській школі № 2 в молодші класи ходять по 30 учнів, а в старші — не більше 10.

Клас 16-річної Альони найменший у селищі — в ньому всього шість дівчат-випускниць. На початку збройного конфлікту на сході України будівля школи № 2, де навчалася Альона, згоріла внаслідок потрапляння снаряда. «Від школи залишилися тільки стіни. Я дуже засмутилася, коли це сталося. Навіть зараз приходжу на місце згорілої школи, роблю фото, щоб надіслати однокласницям», — розповідає дівчина, яка досі відчуває тугу за старою школою.

Сьомий рік Альона ходить на навчання в одноповерхову білену будівлю місцевої редакції, куди перемістили частину класів. «Мені подобається ця школа, хоча й дуже прикро, що стару так і не відремонтували», — говорить вона, стоячи біля входу до школи-редакції. Над барельєфі будівлі позначено рік її спорудження — 1962-й.

Життя старшокласниці в останні шість років підпорядковане строгим правилам. Вона повертається додому до настання сутінків, уникає околиць міста, які можуть бути заміновані, а в разі обстрілу відразу телефонує батькам, щоб її забрали в безпечне місце.

Дорога до школи в дівчини займає 20 хвилин пішки. За цей час Альона проходить повз кілька воронок в асфальті й посічені осколками сусідські будинки. «Якщо починають стріляти, коли я йду зі школи, відразу ж дзвоню мамі, щоб вона за мною приїхала. У нас немає спеціальних уроків про те, як поводитися під час обстрілів. Але всі й так знають», — пояснює школярка, яка разом із батьками і трьома сестрами пережила не один обстріл.

Альона зізнається, що її підлітковий вік проходить у досить депресивній атмосфері міста, розташованого на лінії розмежування. «У нас немає кінотеатру, торгового центру або якихось розваг. Ми просто ходимо з сестрою в центр міста посидіти на лавочці біля дитячого майданчика», — описує випускниця своє дозвілля.

Сестра Альони, 12-річна Наташа, ходить в ту саму школу № 2. Але часто дівчата йдуть на уроки не лише в різні зміни, але й у різні корпуси. Після того як від рідної школи залишилися тільки стіни й купа попелу, дітей розподілили по трьох різних будівлях. І зараз майже 200 учнів школи № 2 вчаться в будівлях редакції, школи № 1, дитячого садка і спортивної школи.

Тоді як Альона йде на навчання до редакції в першу зміну, у молодшої Наташі частина уроків проходить у редакції в другу зміну, а частина — в дитячому садку. «У мене немає розкладу. Учитель може зателефонувати і сказати, що сьогодні вільний кабінет у такий-то час у редакції, а потім буде урок у садку», — пояснює Наташа складну логістику свого навчання.

Наташа тішиться, що зараз у неї є однокласники й подруга. Коли дівчинка пішла до школи, вона була єдиною першокласницею СШ № 2, а тому цілий рік навчалася вдома.

Незважаючи на те, що активні бойові дії в Станиці Луганській припинилися, мама дівчат Наталя зізнається, що продовжує хвилюватися про безпеку дочок практично щодня. «Йдуть вони до школи чи зі школи, або гуляти, ми завжди на зв'язку. Вечорами я не випускаю їх з дому. Вони не завжди мене розуміють, іноді ображаються. Але в місті, де ще не все розміновано, де ще можна почути стрілянину, краще поберегтися», — додає багатодітна мати.

Сама ж школярка намагається не думати про небезпеки біля лінії розмежування, а більше уваги приділяти навчанню й малюванню. «Через карантин ми багато пропустили в минулому році. Тому від нового навчального року чекаю, що я вчитимуся краще, буду старатися», — розмірковує Наташа, яка мріє стати художницею.

Жовтий автобус

Діти, які живуть на околицях Станиці Луганської, вранці гаміркими групками збираються на зупинках. Вони виглядають жовтий автобус із яскравими написами по боках, який відвезе їх до школи. Школяр Максим — один із 40 дітей, які їздять на навчання у цьому автобусі. Перш ніж зайти до салону, 12-річний хлопчик одягає маску і обробляє руки розчином для дезінфекції. Як і решта дітей в автобусі, Максим намагається зайняти місце біля вікна. За 40 хвилин шляху до СШ № 1 шкільний автобус проїжджає все селище, розтягнуте вздовж річки Сіверський Донець. За вікном мелькають будинки зі слідами обстрілів: багато з них уже відновлені, але чимало ще продовжують чорніти дірами від осколків.

«Дорогою не можна знімати маску через епідемію коронавірусу», — пояснює Максим, розглядаючи пейзажі з териконами і зруйнованими будівлями за вікном.

Влітку в автобусі спекотно, а взимку буде холодно, але хлопчик і його мама щасливі з того, що транспорт у Станиці Луганській з'явився торік. До цього діти діставалися школи пішки. «Ми ходили через залізничні колії путівцями. Звісно, не скрізь безпечно, але ми ходили там, де точно розміновано», — розповідає мама хлопчика Юлія, яка працює шкільним секретарем і супроводжує учнів в автобусі дорогою на уроки і додому.

Разом із сином вони щоранку першими заходять до шкільного автобуса і після уроків останніми виходять із нього.

«Коли розпочався військовий конфлікт, синові було п'ять років. Він уже розумів, що відбувається, тому, звичайно, боявся. Добре, що Максим пішов у перший клас, коли стріляли вже менше. Сподіваюся, він зможе нормально здобувати освіту», — говорить Юлія, додаючи, що новою загрозою в складному регіоні став COVID-19.

І тепер, у період епідемії коронавірусу, головне завдання жінки, як супроводжує школярів, — стежити за тим, щоб діти дотримувалися карантинних обмежень, зокрема дистанції, носили маски і використовували антисептик.

«У Станиці Максиму ніде гуляти. Немає ні цирку, ні парків, ні кінотеатру. Щоб дитина щось побачила, її треба везти в інше місто, а це складно. Тому часто дорога до школи — його єдина прогулянка», — пояснює Юлія, стоячи біля жовтого автобуса, на якому рясніє напис «Станиця Луганська — серце миру України».

Через конфлікт, що триває вже сьомий рік, діти та вчителі в 3500 закладах освіти майже щодня стикаються з небезпеками, які загрожують їхньому життю і добробуту.

У листопаді 2019 року Україна стала сотою країною, яка підписала Декларацію про безпеку шкіл і взяла на себе зобов’язання вжити конкретних заходів для захисту учнів, освітян та освітніх установ під час збройного конфлікту.

Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) закликає пришвидшити впровадження Декларації про безпеку шкіл в Україні.

 

Агенції ООН, долучені до цієї ініціативи
ЮНІСЕФ
Міжнародний дитячий фонд