Ціна бездіяльності та ціна надмірних дій: екологічна дилема протимінної діяльності

Протимінна діяльність - це не лише проста формула «міни - це погано, а розмінування - це добре». Кожне рішення очищати територію чи ні має свою екологічну ціну. Заплющувати на це очі означає бути нечесними з донорами, урядами та громадами. Якщо ми справді прагнемо зробити протимінну діяльність екологічно відповідальною, потрібно відкрито говорити про компроміси та реальну вартість таких рішень.

Сектор, який стосується кожного аспекту відновлення

Протимінна діяльність стосується кожного аспекту життя країни, забрудненої мінами. Неможливо відбудувати школу, звести лікарню, проїхати дорогою чи зорати поле, якщо існує загроза мін. Водночас протимінна діяльність - це також питання довкілля, незалежно від того, чи звикли ми розглядати її саме в такому контексті.

В Україні однією з пропозицій стало використання «зелених» облігацій для будівництва вітрових електростанцій на замінованих територіях: очистити невелику ділянку для встановлення турбіни з мінімальними витратами, дозволити їй виробляти електроенергію та приносити дохід, а отримані кошти спрямовувати на розмінування решти території - по одній турбіні за раз. Це справді «зелений» проєкт, у якому відновлювана енергетика фінансує очищення замінованих земель, водночас створюючи незалежне й стале джерело чистої енергії.

На іншому кінці цього спектра - руйнування Каховської ГЕС 6 червня 2023 року, яке українська влада тоді назвала екологічною катастрофою. Внаслідок руйнування за лічені дні з водосховища вилилося близько 18 кубічних кілометрів води, що призвело до затоплення міст і сільськогосподарських угідь нижче за течією Дніпра та змусило тисячі людей залишити свої домівки. Потужний потік води пройшов через прибережні позиції та колишні райони бойових дій, зрушивши з місця міни й нерозірвані боєприпаси та перенісши їх разом із паливом, агрохімікатами й військовими відходами на території, які раніше не були ні нанесені на карти, ні очищені.

Екологічні наслідки цієї катастрофи - токсичні речовини та уламки, що були знесені вниз за течією, стало набагато складніше ліквідувати саме тому, що постраждалі території вже були забруднені мінами або підозрювалися як забруднені. Фахівці не могли безпечно дістатися затоплених ділянок, щоб оцінити масштаби шкоди чи розпочати відновлювальні роботи, доки ці території не були перевірені на наявність вибухонебезпечних предметів.

Водночас і самі вибухонебезпечні залишки війни, особливо складніші види боєприпасів, із часом виділяють хімічні речовини в ґрунт. Тобто доти, доки вони залишаються в землі, триває процес її забруднення. Навіть наш стандартний метод знищення старих боєприпасів, а саме відкрите спалювання, означає викид токсичних речовин в атмосферу, щоб усунути небезпеку, яка перебуває в землі.

Аргументи на користь стриманого підходу: «Червона зона» та Демілітаризована зона (DMZ)

Втім, не всі забруднені території потребують розмінування, і в деяких випадках найкращим рішенням може бути залишити їх недоторканими. Після Першої світової війни Франція оголосила частину колишніх полів битв «Червоною зоною» (Zone Rouge) - територією, яку визнали надто небезпечною або надто дорогою для очищення, і вирішили не проводити там розмінування. Тоді ця зона охоплювала понад 1 000 км², а сьогодні її площа скоротилася приблизно до 100 км². Водночас саме ця територія нині є однією з найбагатших на біорізноманіття у Франції. Схожий приклад - Демілітаризована зона (DMZ) між Північною та Південною Кореєю. Десятиліття без людського втручання, значною мірою через мінне забруднення, зробили її однією з найбагатших на біорізноманіття смуг суші у світі. Майже напевно розмінування цієї території порушить сформований природний баланс.

Це не означає, що від розмінування слід відмовитися. Йдеться про необхідність оцінювати кожну територію окремо, ставлячи питання: чи не забезпечить збереження цієї ділянки в її нинішньому стані кращий екологічний результат, ніж її очищення? Саме таке питання має стати одним із критеріїв визначення пріоритетів.

В Україні для цього потенційно можна використати GRIT - національну цифрову платформу, розроблену Українським центром гуманітарного розмінування спільно з Міністерством економіки, Міністерством захисту довкілля та природних ресурсів і Міністерством аграрної політики та продовольства України за підтримки ПРООН. Уже сьогодні GRIT використовує понад 30 шарів даних із державних і комерційних джерел, зокрема інформацію про мінні поля, характеристики ґрунтів і лісів, супутникові знімки та переміщення населення. За допомогою моделей штучного інтелекту та машинного навчання (AI/ML) система визначає пріоритетність розмінування залежно від його впливу на людей, сільське господарство, інфраструктуру та економічне відновлення.

Наступним логічним кроком могло б стати використання цієї ж логіки та наявних даних для визначення територій, які доцільно залишити довгостроковими «червоними зонами», замість того щоб спрямовувати обмежені ресурси на їхнє очищення заради мінімального практичного результату.

Шкода, якої ми завдаємо, коли намагаємося допомогти

Механізовані машини для розмінування, зокрема фрези, цепові машини (flails) та їхні комбіновані системи, суттєво прискорюють очищення територій. Водночас вони подрібнюють ґрунт, руйнують кореневі системи й структуру ґрунту, сприяють вивільненню накопиченого вуглецю та можуть назавжди змінити біомасу певної ділянки. Я на власні очі бачив, як в Афганістані родючі землі фактично були знищені саме через такий підхід: верхній шар ґрунту, розпушений машиною, вітер зніс уздовж цілої долини.

Усе це не означає, що ми маємо відмовитися від використання механізованих машин. Це означає, що їхнє застосування потребує ретельного планування з урахуванням типу ґрунту, пори року та погодних умов. Крім того, сектору варто значно більше уваги приділяти відновленню земель після розмінування. Навіть такі прості рішення, як внесення добрив, висівання насіння чи обробка ділянки швидкорослими покривними культурами одразу після проходу машини, можуть допомогти ґрунту швидше відновитися, замість того щоб залишати подрібнену землю відкритою та вразливою. Поки що ми не маємо достатньо відповідей на ці питання. Саме тому ми повинні їх шукати.

Відсутній четвертий вимір: час

Протимінна діяльність не є статичною і, безумовно, не є статичними пов’язані з нею екологічні ризики та переваги. Розглядати її як окремий знімок у певний момент часу означає не бачити суті. Деякі забруднювальні речовини вже зараз потрапляють у ґрунт або воду й потребують термінового реагування. Інші боєприпаси не почнуть руйнуватися ще протягом тридцяти років, а деякі ніколи не спричинять значного забруднення. Це ставить цілком обґрунтоване питання: що краще уже сьогодні очищати складну ділянку, завдаючи при цьому значного впливу на довкілля, чи зачекати десять років, доки технології розмінування, цілком можливо з використанням автономних систем, дадуть змогу виконати цю роботу з набагато меншими екологічними та людськими втратами?

Та сама логіка стосується і ризику для людей. Кожне завдання, яке отримує сапер, має не лише фінансову вартість, а й реальну ймовірність того, що людина, яка його виконує, загине або втратить кінцівку. Якщо порівняти це з очікуванням у п’ять років на безпечніші, дешевші й автономні альтернативи, розрахунок виходить непростим. Але ми зобов’язані чесно робити його заради наших фахівців, а не просто діяти за замовчуванням.

Зміна клімату вже змінює картину ризиків

Екстремальна спека та різкі перепади температур прискорюють руйнування вибухонебезпечних предметів і можуть спричиняти розпад окремих вибухових речовин на менш стабільні сполуки. Проте найбільший ризик пов'язаний із їхнім переміщенням: повені та зсуви переносять вибухонебезпечні предмети з відомих, позначених і добре вивчених територій у місця, де ніхто не очікує їх виявити.

В Україні, де у великій кількості використовувалися легкі пластикові міни ПФМ-1 («пелюстка»), паводкові води можуть переносити їх далеко за межі будь-яких нанесених на карти небезпечних зон. Саме це ми спостерігали після руйнування Каховської ГЕС. Можна стверджувати, що сьогодні це найбільший ризик для протимінної діяльності, пов'язаний зі зміною клімату: небезпека полягає не в тому, що вибухонебезпечні предмети стають більш небезпечними там, де вони лежать, а в тому, що ми взагалі втрачаємо розуміння того, де вони знаходяться.

Спочатку бачення, потім ресурси, а не навпаки

Усе сказане вище не матиме великої цінності, якщо сектор не буде чесним щодо вартості таких рішень. Якщо система ООН у сфері протимінної діяльності вирішить, що екологічно відповідальне програмування має стати стандартною практикою, це цілком виправданий вибір. Але він не є безкоштовним. Якщо 10% робочого часу керівника програми спрямувати на врахування екологічних аспектів, а потім помножити це приблизно на два десятки програм у різних країнах, це вже не дрібниця, якою можна знехтувати. Це реальні кошти від кількох сотень тисяч до приблизно одного мільйона доларів США на рік.

Водночас відносно невеликі початкові інвестиції у якісніші дані та інструменти планування з часом можуть суттєво скоротити ці постійні витрати. Але хтось має ухвалити рішення про такі інвестиції. І хтось має чесно сказати донорам, що вищі екологічні стандарти мають свою ціну.

Десять років тому ми вже намагалися реалізувати подібний підхід через ініціативу Greening in the Red. Вона породила багато добрих намірів, але майже не дала практичних результатів, оскільки так і не стала частиною стратегічного планування та не отримала окремого фінансування. Висновок був простим: службова записка із закликом працювати краще - це ще не політика.

Не така вже й проста історія

Кажу це як людина, яка працює у сфері протимінної діяльності вже тридцять років: тут немає простих відповідей на кшталт «міни - це погано, розмінування - це добре». Протипіхотна міна на колишній лінії фронту, якщо вона огороджена та позначена, сьогодні становить незначний ризик для людей. Та сама міна через двадцять років, коли огорожі вже не буде, окопи заростуть або зникнуть, а лінія фронту залишиться лише спогадом, стане зовсім іншою проблемою. Водночас кілька розкиданих мін на території, яка більше ніколи не використовуватиметься, можуть завдати меншої шкоди довкіллю, залишаючись у землі, ніж пальне, спалене, і техніка, залучена для їхнього вилучення.

Якщо протимінна діяльність справді прагне враховувати екологічний вимір, це має проявлятися у трьох речах: у баченні, яке сектор протимінної діяльності в Україні визначає для себе; у стратегії, що випливає з цього бачення; та в ресурсах, виділених для її реалізації. Усе інше - це лише добрі наміри без чіткого плану досягнення результату. А в нашій сфері, як і в багатьох інших, добрі наміри без належного обґрунтування та реалістичного плану рідко витримують перевірку бюджетним комітетом.