Нуль зафіксованих порушень - не привід для святкування. Це привід замислитися.

Віталій Захарчук, старший координатор з протидії сексуальної експлуатації та наруги (PSEA) Офісу Координатора системи ООН в Україні, розповів про те, як ізоляція робить людей більш вразливими до кривдників, чому відкритість таких організацій, як «Лікарі без кордонів» (MSF), є ознакою сили, а також що потрібно змінити, щоб люди, які пережили сексуальну експлуатацію чи насильство, могли говорити про це без страху.

«Якщо система не бачить людину, вона не може її захистити».

Ізоляція як шлях до насильства

Сексуальна експлуатація та насильство, пояснює Віталій, ніколи не пов’язані із сексуальністю чи бажанням. У 100% випадків ідеться про зловживання владою. Гуманітарна криза сама по собі створює величезний розрив між тими, хто має доступ до ресурсів і допомоги, та людьми, які втратили майже все. Вразливість — це не вроджена риса людини. Її формують обставини, у які людей ставить суспільство або криза.

Щоб пояснити внутрішній бар’єр, який змушує людей мовчати, він наводить знайомий багатьом українцям приклад — те, як раніше викладали англійську мову, коли увагу зосереджували на помилках і засудженні, а не на практиці. Те саме почуття сорому, перенесене у сферу безпеки та прав людини, може мати руйнівні наслідки. Страх стигматизації або відторгнення власною спільнотою — наприклад, страх людини з ЛГБТКІ+ спільноти, що рідні відвернуться від неї, — за словами Віталія, є «найкращим паливом для кривдника».

Якщо ж до цього додається інтерсекційність, ризики не просто підсумовуються — вони багаторазово зростають. Внутрішньо переміщена людина з інвалідністю, яка також належить до ЛГБТКІ+ спільноти, стикається зі значно глибшою ізоляцією. Якщо така людина зіштовхується з натяками на сексуальну експлуатацію в обмін на базову допомогу, куди їй звернутися? Чи доступні гарячі лінії для людей із порушеннями слуху або зору? Саме тому, наголошує Віталій, запобігання сексуальній експлуатації та насильству без справжньої інклюзії є лише ілюзією.

Запобігання має бути закладене в основу, а не додане згодом

Однією з найбільших проблем гуманітарного сектору Віталій називає «силосний підхід», коли різні напрями роботи — житло, освіта, захист — функціонують окремо, майже не взаємодіючи між собою. Запобігання сексуальній експлуатації та насильству, наголошує він, не можна додавати до програми розвитку в останній момент лише для того, щоб виконати вимоги донора. Воно має бути закладене в архітектуру проєкту ще на етапі його розробки.

Скрізь, де з'являються ресурси та нові позиції влади, виникають і нові форми залежності. Якщо програми грантів для мікробізнесу або перекваліфікації мають непрозорі критерії відбору, одна людина може фактично одноосібно вирішувати, хто отримає допомогу. Це створює прямий ризик примусу та зловживання владою. Інший приклад — проєктування громадських чи адміністративних будівель без участі фахівців з інклюзії. У результаті туалети або душові можуть виявитися недоступними для людей, які користуються кріслом колісним, змушуючи їх залежати від сторонньої допомоги навіть у задоволенні базових потреб. Будь-яка вимушена й неконтрольована залежність під час кризи, наголошує Віталій, створює потенційні умови для сексуальної експлуатації та насильства.

Мета полягає в тому, щоб оцінка ризиків сексуальної експлуатації та насильства стала такою ж невід'ємною частиною кожного проєкту, як фінансовий аудит. Це означає перехід від підходу «захист під час кризи» до підходу «безпечний розвиток», коли кожна людина знає, що робота, соціальна допомога чи інші послуги — це її право, а не послуга, за яку вона має бути вдячною тому, хто ухвалює рішення.

Випадок MSF: відкритість як ознака сили

Коли організація «Лікарі без кордонів» (MSF) повідомила, що провела внутрішнє розслідування випадків сексуальної експлуатації та насильства у своїй діяльності й звільнила 18 співробітників, багато хто сприйняв це як удар по її репутації. Проте, на думку Віталія, усе навпаки.

«Коли ви відкриваєте річний звіт великої організації, яка працює з мільйонами людей в умовах масштабної гуманітарної кризи, і бачите цифру “нуль порушень”, — це не привід для святкування. Це привід замислитися».

Серед мільйонів людей, які отримують допомогу в надзвичайно складних умовах, абсолютний нуль випадків статистично майже неможливий. Це може означати лише одне з двох: або вдалося створити ідеальний світ, або ж було збудовано стіну мовчання, яка не дозволяє голосам постраждалих бути почутими.

На думку Віталія, випадок MSF — це не репутаційна криза, а свідчення інституційної зрілості. Він демонструє, що механізми повідомлення про порушення дійсно працюють, а політика нульової толерантності означає не відсутність інцидентів, а безкомпромісне реагування на кожен із них.

Вигорання та нормалізація насильства

Одним із найскладніших викликів в Україні Віталій називає вигорання всієї гуманітарної системи після років повномасштабної війни. Постійні обстріли змушують людей адаптуватися до небезпеки, а увага звужується до виживання. У результаті гуманітарні працівники часто опиняються в режимі «гасіння пожеж»: доставити допомогу й одразу вирушати туди, де вже виникла нова криза.

Розслідування кожного випадку є надзвичайно важливим. Проте коли воно розпочинається, шкода вже завдана. Саме тому, наголошує він, ключове значення має профілактика. Це довготривала, системна, часто непомітна робота зі створення культури, у якій кожен гуманітарний працівник розуміє: допомога, яку він надає, не є його особистою послугою чи проявом доброї волі, а ресурсом, на який люди мають право.

Не менш важливо постійно доносити це й до громад. Будь-яка гуманітарна допомога є безоплатною. Ніхто не має права вимагати за неї нічого у відповідь — ні послуг, ні натяків на інтимні стосунки, ні особливого ставлення, ні навіть мовчання про проблеми.

Національна мережа замість розрізнених ініціатив

Сьогодні ця робота виходить на новий системний рівень. Мережа PSEA вже працює по всій Україні та налічує понад 200 учасників. Це не просто координаційна платформа, а екосистема, що ґрунтується на співпраці на місцевому рівні. Її співголовами є Український фонд громадського здоров’я та World Vision International, які поєднують міжнародні ресурси з експертизою фахівців, що добре знають потреби своїх громад.

За словами Віталія, коли понад 200 організацій працюють за єдиними стандартами безпеки, формується «щільна мережа запобігання, реагування та підтримки». Це вже не окремі спроби захисту, а повноцінна національна система підзвітності.

Ефективний захист від сексуальної експлуатації та насильства потребує реальної інклюзії людей з інвалідністю, представників меншин та ЛГБТКІ+ спільнот; програм розвитку, які враховують ці ризики ще на етапі планування; готовності інституцій відкрито розслідувати випадки порушень, як це зробила MSF; а також безкомпромісного підходу, в центрі якого перебувають постраждалі, а не репутація чи фінансування організацій.

Питання, яке потрібно перестати ставити

Щоб система працювала ефективно, необхідно кардинально змінити підхід, переконаний Віталій. Основним принципом має стати підхід, орієнтований на постраждалих: їхні інтереси, безпека та конфіденційність повинні бути важливішими за інтереси будь-якої організації. Ніхто не повинен боротися за те, щоб йому повірили.

«У нашому суспільстві досі надто часто звучить запитання: “Чому він, вона чи вони так довго мовчали?” Наше спільне завдання — зробити так, щоб це запитання зникло назавжди. Натомість ті з нас, хто працює координаторами PSEA, мають щодня запитувати себе: що ми повинні змінити в системі сьогодні, щоб люди могли відкрито й чесно говорити про пережите без найменшого страху?»

Що потрібно зробити вже зараз

Мережа PSEA в Україні залишається відкритою для гуманітарних організацій, організацій розвитку, донорів і громадських об'єднань, які готові впроваджувати ці принципи на практиці.

Це означає інтегрувати оцінку ризиків сексуальної експлуатації та насильства в кожен проєкт ще на етапі його розробки, а не після запуску; забезпечити справді доступні механізми повідомлення про порушення для людей з інвалідністю та представників меншин; а також розглядати відкритість щодо виявлених порушень, а не замовчування, як справжній показник доброчесності організації.

Вибір стоїть не між захистом репутації організації та захистом постраждалих. Вибір — між системою, яка лише виглядає безпечною на папері, і системою, яка дійсно забезпечує безпеку. Кожна організація, що працює в Україні, має свою роль у побудові саме такої системи.