Спогади про мій дім

Я досі пам’ятаю запах диму.

У 2014 році, невдовзі після закінчення університету, моє рідне місто Лисичанськ на сході України опинилося на лінії фронту. Одного дня я побачив у соціальних мережах фотографії: у мій багатоквартирний будинок кілька разів влучили снаряди, і він горів протягом двох днів, перш ніж пожежу вдалося загасити. Частина будівлі обвалилася. Я не знав, наскільки сильно постраждала наша квартира. Пам’ятаю відчуття безпорадності та спустошення. Майбутнє, яке я собі уявляв, раптом втратило будь-який сенс. Майже через три роки ми отримали державну компенсацію. Згодом будинок знесли. Ми залишилися жити в регіоні. Багато хто запитував, чому. Відповідь була простою: це був мій дім.

Чотири роки стійкості

У 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, Лисичанськ опинився під окупацією. Як і мільйони українців, я став внутрішньо переміщеною особою.

«ВПО» — це термін, який часто зустрічається у звітах та аналітичних матеріалах. Для мене він означає залишити знайомі вулиці, спогади та будь-яке відчуття стабільності.

Він означає заново будувати своє життя, усвідомлюючи, що місце, якому ти належиш, більше недоступне.

До того як приєднатися до Програми добровольців ООН (UNV), я працював юристом із захисту прав людини в Норвезькій раді у справах біженців (NRC) у Луганській області. Щодня я зустрічав людей, чиє життя було зруйноване війною: внутрішньо переміщені родини, літніх людей, тих, хто втратив документи, житло та відчуття безпеки.

Вони зверталися до нас із практичними проблемами: призупинені пенсії, втрачені документи, пошкоджене житло, трудові спори. Але за кожною справою стояв страх перед невідомим.

Я пам’ятаю літнє подружжя, яке виїхало з дому о третій годині ночі, щоб пройти через блокпости та вистояти в черзі лише для того, щоб вирішити питання з пенсією. Пенсія була їхнім єдиним джерелом доходу. Вони були виснажені, але сповнені рішучості. Чоловік сказав мені: «Зараз тихіше. Жити можна. Але іноді дуже страшно».

Коли ти сам переживаєш війну та вимушене переміщення, ти не просто чуєш такі історії — ти їх розумієш. Ти знаєш, що означає перевіряти безпекові повідомлення перед тим, як планувати свій день. Ти знаєш, наскільки крихкою може бути нормальність. Можливо, саме тому я обрав цей шлях.

Я сам не перебуваю на лінії фронту, але працюю над тим, щоб там могли бути інші, щоб волонтери потрапляли саме туди, де вони найбільше потрібні, і могли працювати безпечно та ефективно. Якщо я можу допомогти створити умови, за яких хтось інший підтримає громаду в кризі, то саме так я висловлюю свою солідарність і роблю свій внесок.

2025 рік став найсмертоноснішим для цивільного населення України з 2022 року. Але за кожною цифрою стоїть людина. Чиясь дитина, мати чи батько, друг або подруга — життя зі своїми мріями, спогадами та планами на майбутнє.

І водночас, попри руйнування, ми бачимо неймовірну стійкість.

Ми залишаємося, тому що наші громади потребують нас. Ми продовжуємо працювати, тому що знаємо: в іншій ситуації вони зробили б те саме для нас. Це відчуття взаємної підтримки, небажання залишати одне одного наодинці з труднощами — те, що не дає мені спати ночами і водночас дає сили рухатися далі.

Озираючись назад, я бачу понад 1300 Волонтерів ООН, які зробили крок уперед в Україні та за її межами. Дехто з них сам постраждав від війни. Інші приїхали з-за кордону, щоб підтримати Україну. Допомагати нелегко, коли болить і тобі самому. Але знову і знову люди знаходять у собі сили робити саме це.

Вони — не цифри. За кожним стоїть відданість справі. За кожним — надія.

Волонтери підтримують агентства ООН у відновленні енергетичних систем, розвитку комунікацій, захисті культурної спадщини, аналізі даних, впровадженні цифрових рішень для дітей та запобіганні гендерно зумовленому насильству.

Сергій, волонтер ООН, який працює інженером із 3D-сканування в офісі ЮНЕСКО в Україні, говорить про це просто: «Інструменти 3D-сканування допомагають швидше відновлювати пошкоджені об’єкти культурної спадщини».

Але за цими словами стоїть більше. Кожне сканування допомагає зберегти пам’ять. Кожна цифрова модель захищає нашу ідентичність. Коли так багато було зруйновано, документувати те, що залишилося, — означає зберігати зв’язок із минулим і передавати його майбутнім поколінням.

Павло, координатор з допомоги постраждалим від вибухонебезпечних предметів у ПРООН, підтримує людей, які постраждали від мін та вибухонебезпечних залишків війни, допомагаючи їм отримати медичну допомогу, пройти реабілітацію та повернутися до повноцінного життя. Для багатьох ця робота має особистий вимір. Вона не існує окремо від реальності, в якій вони живуть. Юлія, Доброволиця ООН у Фонді ООН у галузі народонаселення (UNFPA), говорить: «Бути частиною цього означає знати, що наші зусилля справді допомагають людям по всій Україні».

Тут немає звичного робочого дня. Ранок часто починається з перевірки безпекової ситуації: обстрілів, стану доріг, наявності води, електроенергії та зв’язку. Робота триває з коридорів, автомобілів і через нестабільний інтернет. Взимку викликом стають відключення електроенергії, влітку — нові загрози та невизначеність. Багато хто переїжджав уже не один раз. Дехто одночасно відновлює власний дім і продовжує виконувати свої обов’язки. І все ж вони продовжують працювати.

Як Координатор Програми Волонтери ООН в Україні, я щодня бачу рішучість, яка стоїть за цими цифрами. Волонтери ООН підтримують роботу агентств ООН, зміцнюють партнерства та допомагають людям отримувати доступ до своїх прав і життєво необхідних послуг в умовах війни. Вони роблять внесок не лише в реагування на наслідки війни, а й у відновлення та майбутнє України.

Після безсонних ночей колеги підключаються до роботи й просто кажуть: «Працюємо далі».

Війна змінила мої плани. Вимушене переселення змінило моє відчуття дому. Коли у 2014 році згоріла наша квартира, я почувався безпорадним. Коли у 2022 році Лисичанськ опинився під окупацією, я знову відчув цю втрату. Сьогодні, навіть будучи внутрішньо переміщеною особою, я знаю, що моя робота має сенс.

Ми не можемо зупинити обстріли. Ми не можемо відновити кожен зруйнований будинок. Але коли бачиш вплив роботи добровольців, їхню готовність допомагати та не здаватися навіть у найскладніші моменти, це важко описати словами.

Я сподіваюся, що війна скоро закінчиться. Сподіваюся, що одного дня ми говоритимемо про відбудову без страху нових руйнувань — зокрема й у моєму рідному Лисичанську.

А поки що — ми продовжуємо.

Досвід волонтерства змінив мене. Він нагадав мені, що навіть коли ми втрачаємо дім, ми не залишаємося самі. У найскладніші моменти люди знаходять сили підтримувати одне одного, і саме ця солідарність допомагає нам рухатися вперед. У певному сенсі ми всі є частиною однієї великої спільноти та маємо спільний дім — людство.

Цей блог підготовлено до Всесвітнього дня біженців.