«Мені було дуже важко знову ставати на ноги»

Теплий вечір на початку вересня 2025 року Захар пам’ятає лише окремими фрагментами. Ось він іде з друзями до місцевого магазинчика, бо це єдине місце в їхньому селі на Харківщині, де ловить інтернет. Ось вони з хлопцями доходять до околиці села, спілкуються, сміються. Аж раптом натрапляють на дивний предмет. Ось його друг кидає цей предмет. А далі — оглушливий вибух, все затягнуте пеленою диму, відчуття болю, дзвін у вухах.

Того вечора хлопці знайшли ручну гранату, яка здетонувала. Внаслідок вибуху Захар та ще один хлопчик отримали численні поранення, опіки та струс мозку. Двоє їхніх друзів, які залишилися неушкодженими, одразу побігли по допомогу на сусідню ферму.

«Я майже не пам’ятаю той день. Пам’ятаю, як друг знайшов гранату, потім наче кинув її. І все, вибух. Я впав, і мене розкрутило. Я виповз із того місця. Далі вже пам’ятаю тільки лікарню й перев’язки», — розповідає Захар і рефлекторно торкається шраму на правій руці, що залишився як нагадування про ту подію.

Перерване дитинство

До нещасного випадку Захар із мамою мешкали в Куп’янському районі на Харківщині, що з перших днів війни опинився в зоні бойових дій та був сильно пошкоджений. Родина пережила голод під час окупації, обстріли та ізоляцію.

«Вся наша громада дуже побита. Постійно прилітало десь поряд, вибивало вікна. На початку війни не працювали магазини, не було де купити продукти. Тоді ми економили: їли тільки овочі з городу. Але особливо важким був період без світла й газу, коли доводилося прати руками й готувати на вогні. Жити з дитиною там ставало все важче й важче», — розповідає мама Захара Наталка.

Та навіть коли обстріли вщухли, а в село знову почали завозити їжу та ліки, приховані небезпеки не зникли. Після чотирьох років повномасштабної війни загрози від мін та інших вибухонебезпечних предметів для дітей в Україні лишаються такими ж актуальними.

Сьогодні Україна — одна з найбільш замінованих країн світу. Приблизно 20% її території, а це близько 146 076 квадратних кілометрів земель та водних просторів, можуть бути забруднені вибухонебезпечними предметами. Їх знаходять, зокрема, і там, де діти мали б почуватися в безпеці, наприклад, біля дитячих майданчиків і шкіл. Згідно з даними Управління Верховного комісара ООН з прав людини, з лютого 2022 року через міни та інші вибухонебезпечні залишки війни загинули чи отримали поранення 179 дітей.

«Вчителька якось розповідала нам про те, що міни небезпечні. Та це було онлайн. На телефоні зв'язок поганий, не завжди було видно й чутно», — розповідає Захар. 

За даними опитування ЮНІСЕФ, більше половини українських підлітків вдаються до ризикованої поведінки в поводженні з мінами та іншими вибухонебезпечними предметами, хоча й знають про небезпеки. 

«Ми з хлопцями часто просто гуляли селом, ходили на рибалку, на кар’єр. Ніде не було знаків чи табличок “Міни”, тож ми не думали про це», — згадує Захар.

«Ваш син підірвався на міні»

Того вечора Наталка щойно повернулася з роботи на місцевій фермі, коли до її дому підбігли діти з криками: «Ваш Захар підірвався на міні». 

Жінка стрімголов кинулася до місця вибуху й побачила сина, що лежав на землі. Його нога була перев’язана його ж футболкою. «Нам допоміг із перев’язкою місцевий мешканець. Я дуже злякалася, але намагалася триматися», — згадує вона. Їй довелося залишити роботу, щоб бути поруч із сином у лікарні під час операцій та протягом тривалої реабілітації.

Із усіх хлопців, що були присутні під час вибуху гранати, Захар постраждав найбільше.

«У нього вирвало частину м’яза на нозі. Було багато опіків, дрібні уламки по всьому тілу. Довелося навіть пересаджувати шкіру на нозі. Найболючіше було знову ставати на ноги», — каже Наталка, яка досі допомагає сину робити зарядку, щоб відновити рухливість.

На шляху до одужання

Наступного дня після нещасного випадку з родиною зв’язалися представники партнера ЮНІСЕФ — Міжнародного комітету порятунку (IRC), — спільно з яким організація впроваджує програму допомоги постраждалим від мінно-вибухових травм.

«Коли ми отримали дані про інцидент, одразу розробили план підтримки Захара. Передусім це була психологічна підтримка та грошова допомога родині на лікування. Наталка отримала також грошову допомогу від ЮНІСЕФ на оренду житла, адже вона мати-одиначка, яка втратила роботу й мусила перевезти сина з лінії фронту в більш безпечне місце», — розповідає Вікторія, соціальна працівниця IRC.

Родина переїхала до Харкова, адже в їхньому рідному селі відновилися обстріли й почалася евакуація населення. Захар вчиться онлайн, паралельно лікує фізичні та емоційні травми. 

«Він тихий, сором’язливий хлопчик, який потребує чуйного ставлення. Тому наші психологи та соціальні працівники забезпечують йому спокій та підтримку. Зараз його стан стабілізувався. Ми продовжуємо допомагати родині з адаптацією на новому місці й лікуванням», — ділиться Вікторія.

Після кількох операцій і пересадки шкіри на пораненій нозі Захар ходить повільно й обережно. Його рани ще болять, він втомлюється від довгих прогулянок та лякається під час повітряних тривог, проте впевнений, що найважче позаду.

«Тепер я б ніколи не наблизився до міни чи невідомого предмета. І я раджу іншим дітям і підліткам не торкатися їх. Бо мені було дуже важко після вибуху знову ставати на ноги», –– каже хлопець.

«Раніше я любив кататися на велосипеді. Вже рік не сідав на нього, але цього літа спробую знову», –– додає він.

***

Програма ЮНІСЕФ із підтримки постраждалих від мінно-вибухових травм, яку організація реалізує в партнерстві з Міжнародним комітетом порятунку (IRC) за фінансової підтримки Генерального директорату Європейського Союзу з питань цивільного захисту та гуманітарної допомоги (ECHO), є комплексною програмою допомоги дітям, які травмувалися внаслідок вибуху мін та інших вибухонебезпечних предметів в Україні.

ЮНІСЕФ проводить мінну просвіту в Україні спільно з партнерами, зокрема Державною службою з надзвичайних ситуацій та Міністерством освіти і науки, щоб діти оволоділи життєво важливими знаннями про те, як визначити загрози й захистити себе від мін, інших вибухонебезпечних предметів та решти небезпек. Навчальні сесії включають проведення занять у класах та активностей по всій країні, зокрема й у віддалених громадах і громадах з високими ризиками.