За словами Карини Хачатурян: «Коли після нашої роботи люди можуть спокійно жити, діти гратися, а умови для життя стають безпечними – це дає сили працювати далі»

У ДСНС Карина з 2015 року. Її професійний шлях розпочався із пожежної частини, а після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, дівчина прийняла важливе для себе рішення – пройти навчання та доєднатись до команди з гуманітарного розмінування.

Розкажіть про Вашу професію, чим ви займаєтесь?
Ми займаємося розмінуванням територій – це і сільськогосподарські угіддя, і лісосмуги, і цілі населені пункти. Нас у відділенні 5 осіб – я, старший сапер, сапер та 2 водія-сапера, Працюємо скрізь, де залишився слід війни, де місцеві мешканці потребують допомоги, аби мати змогу знову жити й працювати спокійно. Я родом з Дніпропетровської області, мешкаю у Кривому Розі, але наша команда часто виїжджає і на інші напрямки – Харківський, Херсонський. На кожній ділянці своя історія, своє болюче минуле, але й одна мета – зробити ці місця знову безпечними.

Що вас мотивувало долучитися до розмінування? Як розпочався ваш професійний шлях у цій сфері?
Ще зі школи я мріяла допомагати людям. Хотіла, щоб моя робота справді приносила користь. Після школи я вступила до Вищого професійного училища Львівського державного університету безпеки життєдіяльності у місті Вінниця. Мій професійний шлях розпочався у пожежній охороні – спершу працювала пожежницею. Коли почалося повномасштабне вторгнення, мій батько пішов на фронт і зазнав тяжких поранень. Саме в цей період у ДСНС почали розширювати штат піротехнічних підрозділів, і я вирішила, що теж хочу долучитись. Я відчула, що повинна бути корисною – допомагати своїм, допомагати Батьківщині.

Як проходило навчання, і наскільки підготовленою Ви почувалися до реальної роботи «в полях»? 
Спочатку навчалася в системі ДСНС і отримала спеціальність з пожежної безпеки, за якою й працювала. Згодом пройшла перекваліфікацію у центрі гуманітарного розмінування, що тоді розташовувався на Харківщині. І після навчання я отримала нову посаду – Начальниця відділення піротехнічних робіт групи піротехнічних робіт частини піротехнічних робіт, підводного та гуманітарного розмінування. Мені довелося вчитися заново – по-новому. Навчання тривало три місяці – це була скорочена програма через ситуацію в країні. Я взагалі прийшла без жодних знань у цій сфері, інформації було дуже багато, але в колективі всі мене підтримали й допомогли. Те, чого ми не знаємо самі, вирішується через спеціалістів, які працюють із нами, – є й робочі групи в WhatsApp, куди можна скинути фото чи опис незнайомого боєприпасу, і нам підкажуть, допоможуть розібратися.

Як на ваш вибір відреагували рідні та оточення? 
Мої рідні спочатку дуже хвилювалися. Звісно, їм було важко прийняти мій вибір. Вони не хотіли, щоб я йшла туди, бо це небезпечно. Але мене складно було зупинити, я вже точно знала, чого хочу. З часом усі змирилися, хоча тривога нікуди не зникла. Зараз вони вже звикли, просто тихо переживають. Особливо, коли я їду на ротації. Це хвилювання завжди поруч.

Чи пам’ятаєте свій перший досвід розмінування?
Чесно кажучи, я його не пам’ятаю. Проте добре пам’ятаю свою першу ротацію. Ми тоді базувались в Харківській області. Це був мій перший досвід у польових умовах. На щастя, я поїхала з досвідченими саперами. Вони мене підтримували, підказували, навчали всьому, чого я ще не знала. Завдяки їм я дуже швидко втягнулася в роботу і зрозуміла, що обрала своє місце.

Розпочавши працювати у розмінуванні, як ви зросли в цій сфері? Яким був ваш професійний шлях в розмінуванні?
Так, звісно, я виросла у своїй сфері. Кожен день щось нове постійно навчаюся, дізнаюся нову інформацію, набуваю досвіду. У цій роботі інакше просто не буває – кожен виїзд, кожне завдання дає нові знання. Посада, на яку я прийшла, залишається моєю й зараз. Я розвиваюся щодня у практиці, у навичках, у впевненості в собі.

Який вигляд має ваш робочий день? Які у вас щоденні обов’язки, умови роботи?
У нас звичайний п’ятиденний робочий тиждень. Ми приїжджаємо о восьмій ранку. Якщо є заявки від населення або листи на обстеження територій, ми виїжджаємо на місце й працюємо. Після повернення ми ще маємо закрити всі документи, тобто робочий день не закінчується одразу після виїзду ще є паперова частина. Якщо ж заявок немає, працюємо в частині: підтримуємо порядок у приміщенні, вивчаємо матеріальну базу, проводимо заняття з особовим складом. У нас ніхто не сидить без діла, завжди є робота, завжди щось потрібно робити.

Ваша професія може здаватися стороннім людям надзвичайно небезпечною. Як вам  вдалося побороти страхи?
Страх завжди має бути, і це нормально. Якби його не було це було б небезпечно. Він допомагає холодно оцінювати ситуацію і правильно діяти, а не просто бігти по мінному полю, бо тобі не страшно. На початку я хвилювалася, адже практично не мала досвіду. Було страшно щось зробити неправильно, щось не знати або не встигнути. Але у нас дуже хороший колектив – досвідчені сапери завжди підкажуть і допоможуть, якщо потрібно. З часом приходить досвід, і багато процесів відбуваються автоматично. Головне будувати план дій, діяти обережно і ніде не поспішати.

З якими стереотипами ви стикалися як жінка в цій професії? Чи були певні складнощі на початку?
Звісно, іноді чула, що це не жіноча робота, що я не маю тут бути. Але, мабуть, мені пощастило з колективом і я вмію знаходити спільну мову з людьми – і проблем з цього приводу у мене не було. Мене завжди приймали добре, і я намагаюся працювати на рівні з усіма. Ніколи не кажу: «Я дівчина, я не буду цього робити», бо робота однакова для всіх. Зараз багато професій, де жінки успішно замінюють чоловіків, і піротехніка не виняток.

Яким є ваше екіпірування? Чи є форма та засоби захисту зручними, особливо для жінок?
Для виїздів я маю бронежилет, каску, захист шиї, грудей та пахової зони. Якщо ж працюємо з касетними боєприпасами або з механізмом самоліквідації, одягаємо спеціальний костюм EOD, тільки в ньому можна підходити до таких снарядів. Я знаю, що існують бронежилети для жінок, але у нас їх поки що немає. Мені в звичайному бронежилеті особливо незручно не було. Я бачила жіночі бронежилети і наше керівництво має замовити їх для нас та наших жінок-медикинь. Наскільки вони зручні на практиці, поки сказати не можу, але, напевно, будуть трохи комфортніші. Вони мають внутрішню м’яку підкладку, тому важкі плити не відчуваються прямо на тілі. В цілому зручність залежить ще й від фізіології кожного.

Що вас надихає у роботі?
Мене найбільше мотивує те, що я розумію, для чого ми працюємо. Коли ми розміновуємо територію або обстежуємо поле за запитом, важливо знати, що після нашої роботи люди зможуть безпечно користуватися своєю землею. А ще найбільше надихає, коли після нашої роботи у населених пунктах люди можуть спокійно жити, діти гратися, а умови для життя стають безпечними. Саме це й дає сили робити свою роботу.

Що допомагає вам тримати ресурс після важких днів роботи?
Я намагаюся відновлюватися фізично та морально. Люблю ходити в зал, тренування допомагають відволіктися і розвантажити думки. Також стараюся проводити час з родиною, бо бачу їх рідко, і зустрічі з друзями дуже допомагають. Важливий здоровий сон: лягаю раніше, щоб добре виспатися і з новими силами йти на роботу. Якщо є вихідні, намагаюся провести їх на природі, погуляти в парку, поїхати до річки, зустрітися з подругами. Ми обговорюємо все, що відбувається на роботі, і це допомагає розвантажитися. Потім у понеділок знову повертаюся до справи з новою енергією.

Що б ви сказали жінкам та дівчатам, які хочуть долучитися до розмінування, але сумніваються чи вважають, що це «не жіноча справа»?
Будь-хто має право спробувати. Кожен розпоряджається своїм життям, як хоче. Якщо сидіти й думати: «У мене не вийде», або «Це не для мене» нічого не зміниться. Краще спробувати: можна пройти навчання, базові курси, або хоча б поспілкуватися з людьми, які вже працюють у цій сфері. Головне – відкритися новому досвіду і зрозуміти для себе, чи це твоє. Спілкування з досвідченими колегами допомагає повірити в себе і зробити перший крок. Можливо, саме це стане початком твого шляху до роботи, яка змінює життя людей на краще.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки урядів Канади та Хорватії, але це не означає, що висловлені в ній думки та судження є офіційно схваленими або не обов’язково відображають погляди Організації Об'єднаних Націй.