«Ми не просто багато працюємо. Ми працюємо завжди». Інтерв'ю з медсестрою з Торецька — спецпроект

Світлана Панаріна розповідає про складнощі, з якими зіткнулися медики у пандемію коронавірусу.

Cтаття була опублікована на nv.ua 10 грудня 2020 року.

Світлана Панаріна, медсестра з терапевтичного відділення центральної міської лікарні міста Торецька, Донецької області, розповідає про те, з якими викликами в роботі їй і її колегам довелося зіткнутися в зв’язку з пандемією коронавірусу.

До Дня прав людини, який відзначається 10 грудня, НВ разом з Моніторинговою місією ООН з прав людини в Україні публікує серію історій про те, як пандемія непропорційно впливає на людей в уразливих ситуаціях, і чому важливо ставити права людини в центр реагування на кризу COVID-19.

Терапевтична медсестра Світлана Панаріна працює в центральній міській лікарні Торецька Донецької області протягом трьох років. Вперше працювати в цю лікарню вона прийшла ще в 1983-му, але потім деякий час працювала в Європі, в іншій країні. Потім повернулася на батьківщину.

Завдяки керівництву лікарні персонал був готовий до пандемії коронавірусу і професійно, і морально, каже Світлана Панаріна. Наприклад, завідуюча терапевтичним відділенням проводила для персоналу навчання і зробила все можливе, щоб підготувати працівників до нових викликів. Однак медики все одно зіткнулися з цілою низкою складнощів: ненормований робочий графік, перевтома, нестача матеріального забезпечення та відсутність психологічної підтримки.

В інтерв'ю НВ Світлана Панаріна розповідає про роботу центральної міської лікарні Торецька під час пандемії, динаміку інфікування коронавірусом і про свої робочі будні.

Про режим роботи під час пандемії

Ми стали не просто багато працювати. Ми стали працювати завжди. Це не офісна установа, коли в 5 вечора ви можете просто піти, залишивши поруч з комп’ютером якісь завдання на завтра. Ми ж віддаємося цій роботі, тому що на кону — здоров’я і життя людей.

Дуже багато недоліків — і загальних, і локальних. Але в цілому, що стосується нашої лікарні, я пишаюся колективом. Віддача — на найвищому рівні. Але іноді немає можливості не тільки поїсти або зробити необхідні гігієнічні процедури, але й банально попити води. У роті все пересихає. Це дуже складно. За КЗПП, після чотирьох годин роботи ми маємо право на перерву і відпочинок, але за фактом не відпочиваємо і цей момент ніяк не регулюється.

Світлана Панаріна стоїть на тлі центральної міської лікарні Торецька, в якій вона працює

Був такий момент, коли нас залишилося всього четверо — три медсестри і один лікар, інші захворіли і були на лікарняних. Надавати цими силами допомогу було неможливо. Також ми зіткнулися з гострою нестачею кисневих концентраторів — хворі просто задихалися на наших очах, але ми не мали можливості надати їм допомогу. Нас поставили перед фактом, що в зв’язку з цим лікарню можуть просто закрити.

Два місяці тому в нашій лікарні змінилося керівництво. Новий керівник зробив все, щоб допомогти нам, також направили штат співробітників з інших відділень, щоб вони допомогли нам. Я вважаю, що ми гідно вийшли з цієї ситуації. На сьогодні вже можна говорити про зниження рівня хворих.

Так, у нас є гостра необхідність у психологічній допомозі. Але така допомога зовсім відсутня. Справляємося ми тільки за рахунок підтримки один одного і радіючи, коли у нас є можливість комусь допомогти і коли пацієнти виходять від нас здоровими. Тільки так справляємося, на рівні емоційному.

Я не боюся. Я щиро щаслива, коли бачу, що нам вдалося щось зробити для порятунку життя. Адже немає нічого ціннішого в світі за життя, і вторинне після цього — це здоров’я. Це радість потрібності. Тому страху немає.

Так сталося, що 90% працівників у нас — це жінки. Чоловіки — тільки лікарі і технічні працівники, інші, в основному, це жінки. За цей час були і сльози, і емоції. Але ніхто нікуди не дезертирував і не пішов. Всі — залишилися.

Звичайно, пандемія принесла нам і своєрідний позитивний досвід. По-перше, хоч трошки, але рівень нашого матеріального забезпечення все-таки виріс. Так, ми ще не дійшли до того, щоб реалізувати своє право на спецодяг, але, тим не менш, хоча б так.

Крім того, як мені здається, ми стали ще більш професійні: вчимося, набуваємо досвіду. Ми всі стали більш людяним і добрішим.

Про лікування пацієнтів з коронавірусом

На сьогодні у нас розгорнуто інфекційне відділення, де перебуває приблизно 40 осіб з підтвердженим коронавірусом. Але в терапевтичне відділенні, яке ми обслуговуємо, прибувають люди з пневмонією. По суті, це люди з симптоматикою коронавірусу, які прибувають до нас, потім проходить кілька днів перш ніж з’являється можливість взяти у них тест ПЛР.

Ми контактуємо з хворими коронавірусом, не маючи можливості бути підтримані матеріально. Постанова про доплату медикам 300% зарплати [постанова КМУ від 24.04.2020 р. № 331, яка діє з 05.05.2020 р., але застосовується з 01.04.2020 р.] поширюється тільки на безпосередньо інфекційні відділення.

Згідно з інформацією Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, крім відсутності здорових і безпечних умов праці для медичних працівників, які беруть участь у боротьбі з COVID-19, медичні працівники також стурбовані справедливою оплатою їх праці, оскільки середня заробітна плата в секторі охорони здоров’я нижча, ніж заробітна плата за менш кваліфіковану роботу. Вони також скаржилися на непослідовний підхід і дискримінацію при виплаті пов’язаних з COVID-19 та інших тимчасових премій, запроваджених урядом для медичного персоналу. Лише невеликий відсоток випадків зараження COVID-19 серед медичних працівників визнано пов’язаним з роботою, що негативно позначилося на здобуття права на компенсацію і соціальний захист.

Що стосується медзабезпечення, то якийсь час нам взагалі не видавали захисні маски, або ж видавали, але сумнівної якості — незрозуміло, де придбані і ким виготовлені. І коли я попросила показати мені хоч якийсь сертифікат якості, мені відмовили в грубій формі. Можна навіть сказати, в загрозливій. Але станом на сьогодні у нас все є — і маски, і дезінфектори. Все скромно, але є.

За цей час коронавірусом перехворіло близько 60% медперсоналу — це або ті, у кого Covid-19 був підтверджений ПЛР-тестом, або ті, хто хворів на пневмонію навіть при умовно негативному тесті. Дуже багато переносять хворобу на ногах, але симптоми коронавірусу все ж виражені. Ось так ми працюємо. У разі, якщо хто-небудь з наших медпрацівників помре від коронавірусу, передбачена певна компенсація. Але ніякої медстраховки у нас немає.

На мою думку, має місце також і порушення прав пацієнтів, не тільки лікарів. Адже якби спочатку попередній діагноз ставили за симптоматикою, а не тільки покладаючись на тест, то пацієнти отримували б той мінімум медикаментів, які держава дає на лікування коронавірусу. В іншому ж випадку лікування пневмонії обходиться пацієнтам від 10 до 40 тис грн.

Світлана Панаріна розповідає, що з початком пандемії вона і її співробітники зіткнулися з браком засобів індивідуального захисту, таких як маски і рукавички

Коронавірусна інфекція — це дуже специфічне захворювання. Багато підходів у лікуванні вірусних захворювань і пневмоній тут не працюють.

Про підтримку ззовні

На жаль, профспілкові організації залишилися тієї пострадянської форми, коли це — лише придаток керівництва. Мені складно сказати, чим ще вони займаються, крім як збирають профспілкові внески. Ми не почули від них жодного слова, жодного руху в бік інтересу щодо нас. Я вважаю, що такі організації повинні бути повністю відокремлені від самого підприємства і бути в повній опозиції щодо керівництва, щоб мати можливість допомогти своїм співробітникам.

За словами Світлани, лікарі в пандемію гостро потребують психологічної допомоги та підтримки

Вони могли б навчити людей захищати свої права. Могли б допомогти людям боротися зі страхом, доводити свою участь або неучасть у чомусь. У штаті мав би бути юрист, який допоможе людям впоратися з труднощами на правовому рівні. Тому що без цього всього, якщо яка-небудь санітарка каже, що вона не повинна працювати в таких умовах — наприклад, без масок або без рукавичок, їй просто говорять: «Закрий рот. Не подобається — звільняйся».

В таких маленьких містечках, як наше, і раніше дуже гостро стояла проблема жіночої зайнятості. Тому що в основному, головною сферою, яка надавала робочі місця, була шахтна промисловість, яка зараз просто гине. А зараз, коли ми ще й прифронтове, закрите блокпостами місто, у нас тим більше немає можливостей десь працевлаштуватися. У нас немає залізниці, щоб була можливість отримати роботу в іншому місті. Тому люди змушені терпіти багато чого. Вони бояться захищати свої права, щоб не втратити того мінімуму і тих засобів для існування, які їм дає зарплата.

Можна поскаржитися скрізь, але тебе ніхто не почує. У мене, наприклад, була конфліктна ситуація з одним з колег, коли, як я вважаю, був порушений закон, були порушені інструкції, давалися злочинні вказівки. Я скаржилася до прокуратури, до військово-цивільної адміністрації, написала доповідну на ім'я головлікаря. І отримала відписки, в яких звинуватили мене ж — мовляв, я неправильно сприймаю проблему і повинна підвищувати свій правовий рівень.

Місія ООН з прав людини в Україні закликає уряд поліпшити стандарти роботи всього медичного персоналу, забезпечуючи гідну оплату в рівній мірі для жінок і чоловіків, безпечні і здорові умови праці та доступ до соціального забезпечення, включно з визнанням COVID- 19 захворюванням, пов’язаним з роботою, і адекватну компенсацію за нього. Також важливо налагодити ефективний діалог між профспілками медичних працівників, національною та місцевою владою.

Найважливіше, що можна було б зробити, щоб що-небудь змінити, це прибрати корупційну складову. Яка, на жаль, залишилася і в нашій лікарні зокрема.

Ще один важливий момент — здоров’я медиків. Це — основа нашої боротьби з пандемією. Тому медики повинні бути захищені і в правовому, і в матеріальному плані, мати психологічну та емоційну підтримку.

Зараз весь світ зрозумів, хто такий медпрацівник. У цивілізованому світі ми приходимо в цей світ за допомогою медпрацівників, і йдемо з цього світу в супроводі тих же медпрацівників. Тому мені здається, це — основа основ, підтримка медиків і турбота про їхнє здоров’я.

Мені хочеться допомогти нашим медпрацівникам згадати про свою гідність, навчити їх відстоювати свої права. Я хочу побачити наших людей без страху в очах.

 

Агенції ООН, долучені до цієї ініціативи
УВКПЛ
Моніторингова місія ООН з прав людини